Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— Ти ще ніколи не торкався до карт!

Тротта побачив, як Каптурак витяг із кишені чистеньку колоду нових карт і обережно поклав на стіл, неначе боявся завдати болю барвистій постаті на спідній карті. Він погладив колоду своїми спритними пальцями. Спинки карт блищать, мов темно-зелені гладенькі люстерка. У їхній гладенькій опуклості відбивається горішнє світло. Окремі карти наче самі собою підводяться, стають сторч на своїх гострих гранях, лягають то на спину, то ницьма, збираються на купку, й вона з легким шурхотом починає швидко-швидко осипатись — чорна й червона масть летить прудким барвистим вихором, — і, знов збираючись до гурту, карти лягають на стіл, поділені на менші купки. З них карти спершу поодинці вислизають, потім знову ніжно туляться одна до одної, кожна напівприкриває сусідку, і так вони викладаються кружка, скидаючись на якийсь дивний перевернутий і плаский артишок, одна за одною летять назад на стіл і, врешті, знов збираються в пакуночок, до інших. Усі карти слухаються беззвучних велінь пальців. Капітан Ваґнер спостерігає цю прелюдію жадібними очима. Ох, як він любив карти! Інколи ті, що їх він кликав, ішли до нього, а іншим разом від нього тікали. Він любив, коли його шалені бажання гнали за втікачками учвал і врешті — врешті-решт! — таки змушували їх вертатися. Щоправда, іноді втікачки виявлялися меткішими, й тоді доводилося вертатися знеможеним капітановим бажанням. Протягом років капітан вимислив хитромудрий, украй заплутаний план воєнних дій, який не залишав поза увагою жодного способу загнуздати щастя: ні закляття, ні ґвалту, ні захоплення зненацька, ані ревної молитви, ані зваб шаленого кохання. Сердезі капітанові доводилося, коли він, приміром, бажав собі чирви, прикидатись, ніби він у розпачі, і нишком запевняти невидиму карту, що як вона тут-таки не прийде, він сьогодні ж накладе на себе руки; іншим разом він уважав за краще лишатися гордим і вдавати, ніби жадана карта йому байдужісінька. Ще іншим разом йому, аби виграти, доводилося тасувати карти власними руками, і притому роздавати неодмінно лівою — зі спритністю, якої він, урешт-решт, досяг завдяки довгому й залізно-несхитному тренуванню; а ще іншим — найдоцільніш було сісти праворуч від того, хто держав банк. Проте в більшості випадків слід було пов’язувати усі ці способи між собою чи миттю їх змінювати, та ще й так, щоб решта гравців не помітили. Бо це було важливо.

— Поміняймося місцями! — міг, наприклад, цілком невинно сказати капітан. І якщо йому ввижалася на партнеровім обличчі хитра усмішка, він сміючись додавав: — Ви помиляєтесь! Я не забобонний! Мені тут заважає світло!

Якщо партнери розгадували котрийсь із стратегічних трюків капітана, то це означало, що їхні руки шепнуть картам про його наміри. Карти, сказати б, прочують, яким підступним вітром віє від нього, і встигнуть утекти. Отож, сідаючи до картярського столу, капітан починав так напружено працювати головою, як цілий генеральний штаб. І тим часом, як його мозок виконував цю надлюдську працю, серце йому пронизували жар і холод, надія й біль, радість і гіркота. Він змагався, він бився, він невимовно страждав. Від того ж таки дня, як тут почали грати в рулетку, він уже обмірковував хитрі військові способи проти підступних викрутасів кульки. (Хоч добре знав, що впоратися з нею куди важче, аніж із гральною картою.)

Він майже завжди грав і в бакару, хоча то була гра не лише заборонена, але й осудна. Проте що були йому ті ігри, в яких треба лічити й міркувати, — лічити й міркувати на основі здорового глузду, — коли його розумові спекуляції вже сягнули необліченного й непоясненного, розгадували їх і часом навіть долали? Ні! Він хотів боротися безпосередньо з загадками долі й розгадувати їх! І він сів за бакару. І справді виграв! І в нього одна за одною опинилися три дев’ятки й три вісімки, тимчасом як у Тротти були самі нижники і королі, а в Каптурака лише пару разів четвірки і п’ятірки. І тоді капітан Ваґнер утратив самоконтроль. І хоч однією з його засад було не давати щастю знати, що ти в ньому певен, — він раптом потроїв ставку, бо сподівався ще сьогодні підчепити «вексель». І тут скоїлося лихо. Капітан програв, а Тротта й не переставав програвати. Врешті-решт Каптурак виграв п’ятсот крон. Капітанові довелося підписати нове боргове зобов’язання.

Ваґнер із Троттою підвелися. Вони почали змішувати коньяк із «дев’яностоградусною» і запивати пивом. Капітан Ваґнер соромився своєї поразки не менше, ніж соромиться поразки генерал, який ще й запросив свого приятеля подивитися на битву й поділити з генералом радість перемоги. А лейтенант поділив із капітаном його сором. І обидва знані, що без алкоголю не можуть дивитися один одному в очі. Вони пили повільно, невеличкими, розміреними ковточками.

— За твоє здоров’я! — сказав капітан.

— І за твоє! — відповів Тротта.

Щоразу виголошуючи тост, вони відважно дивилися один на одного, підкреслюючи в такий спосіб свою нібито байдужість до того, що сталося. Та нараз лейтенантові здалося, що капітан, його найкращий друг — найнещасніша людина в світі, і він почав гірко плакати.

— Чого ти плачеш? — запитав капітан, і його губи вже теж затремтіли.

— Над тобою, над тобою, мій бідолашний друже!

І почалися то мовчазні, то велемовні жалощі.

У голові капітана Ваґнера зринув один давній план. Він був пов’язаний із Троттиним конем, яким капітан щодня їздив, якого полюбив і спершу хотів був навіть купити. Та враз йому спало на думку, що якби він мав стільки грошей, скільки міг коштувати цей кінь, то, безперечно, виграв би в бакару купу грошви й купив не одного коня. Потім він надумав узяти в лейтенанта коня без грошей, заставити його, пустити одержані гроші в гру, виграти, а тоді купити коня.' Це нечесно? А кому воно зашкодить? Та й хіба це надовго? Дві години за грою — і знов усе твоє! Виграєш напевне, якщо сядеш до столу без страху й підрахунків. Ох, якби тільки бодай один раз зіграти як багатий, незалежний чоловік! Єдиний раз! Капітан проклинав свою платню. Вона була така злиденна, що