Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Після свого одкровення на прогулянці про бомбу в комірчині я завжди без вагань запитував себе, як перед початком другої чернетки книги, так і в моменти браку ідей у процесі написання першої: про що саме я пишу, чому витрачаю на це час, протягом якого міг би грати на гітарі чи їздити на мотоциклі; що змусило мене стати до праці й так довго гарувати. Відповідь не завжди приходить одразу, але, скоріш за все, вона є, і знайти її не дуже важко.
Не думаю, що в письменника, навіть автора понад сорока книжок, є багато питань, які можуть стати темою. У мене багато зацікавлень, але тільки деякі з них настільки глибокі, щоб стати рушійною силою роману. Серед цих глибоких зацікавлень (не скажу одержимостей): наскільки тяжко — або й неможливо! — зачинити техноскриню Пандори, коли хтось її розчахне («Протистояння», «Томінокери», «Та, що породжує вогонь»[257]); чому, якщо існує Бог, стається стільки жахливих речей («Протистояння», «Розпука», «Зелена миля»); тонка межа між реальністю і фантазією («Темна половина», «Мішок з кістками», «Крізь час»); і, понад усе, страшна спокуса насильства, яка часом зваблює по суті хороших людей («Сяйво», «Темна половина»). А ще я неодноразово писав про фундаментальні відмінності між дітьми і дорослими, про цілющу силу людської уяви.
І повторюся: у цьому немає нічого такого. Є просто зацікавлення, які виникли з мого життя та думок, із мого досвіду як хлопчика і як мужчини, з моїх ролей чоловіка, батька, письменника і коханця. Це питання, які оволодівають моїм розумом, коли я вимикаю світло на ніч, залишаюся наодинці з собою і дивлюся в темряву, засунувши одну руку під подушку.
Безсумнівно, у вас є свої думки, зацікавлення та переживання, що виникли, як і мої, з власних досвідів та пригод буття людиною. Одні, скоріше за все, будуть аналогічними до згаданих вище, інші — зовсім інакшими, але вони у вас є, і вам слід користуватися ними в роботі. Може, це не основне призначення таких думок, але вони тут точно згодяться.
Закінчу цю маленьку проповідь словом застороги: починати з питань і тематичної проблематики — рецепт поганої літератури. Добра література завжди починається з історії з поступовим переходом до теми — і практично ніколи не навпаки. Єдині винятки з цього правила, які спадають мені на думку, — це алегорії, як «Колгосп тварин» Джорджа Орвелла (і щось мені підказує, що у випадку з «Колгоспом тварин» ідея історії все-таки з’явилася першою; якщо зустріну Орвелла в потойбіччі, неодмінно запитаю).
Проте щойно основу історії буде викладено на папері, вам треба буде подумати, що вона значить, і збагатити наступні чернетки своїми висновками. Зробити менше означає позбавити свою працю (і, зрештою, своїх читачів) бачення, яке робить кожну написану вами оповідку унікальною, власне вашою.
11Ну що? Досі в нас усе йде добре. Поговорімо про редагування своєї праці: як сильно редагувати і як багато треба чернеток? Для мене відповідь завжди — дві чернетки та шліфування (з приходом технології текстових редакторів моє шліфування стало більше нагадувати третю чернетку).
Слід розуміти, що я говорю виключно про власний спосіб письма. Насправді ж переписування відбувається в кожного письменника по-різному. Наприклад, Курт Воннеґут переписував кожну сторінку своїх романів, доки вони не ставали саме такими, як він хотів. У результаті в нього бували дні, за які йому вдавалося отримати лише сторінку-другу фінальної версії тексту (а кошик був повен зжужманих, відкинутих сімдесят першої та сімдесят другої сторінок), але, дописуючи рукопис, він одразу дописував і книгу, чорт забирай. Її можна було віддавати в друк. А проте я вважаю, що певні речі залишаються істинними для більшості письменників, і саме про них хочу зараз поговорити. Якщо ви вже трохи набили руку як письменник, то моя допомога в цьому аспекті вам зараз майже не знадобиться, у вас є власний усталений процес. Якщо ж ви початківець, то я наполягаю, щоб ви пропустили свою історію через щонайменше дві чернетки: одну робитимете при зачинених дверях кабінету, а другу — при відчинених.
За зачиненими дверима я завантажую те, що у мене в голові, просто на аркуш і пишу настільки швидко, наскільки можливо й зручно. Написання художньої літератури, особливо довгих творів, — це часто складна, самотня робота, наче перепливаєш Атлантичний океан у ванні. Нагод засумніватися в собі вистачає з головою. Якщо я пишу швидко, викладаю історію саме так, як вона приходить мені в голову, озираюся лише, щоб звірити імена героїв та важливі частини їхніх передісторій, то виявляю, що мені вдається зберігати свій первинний ентузіазм і водночас випереджати сумніви, які завжди чигають, щоб охопити тебе.
Таку першу чернетку — Повну Чорнову Версію Історії — слід писати без будь-чиєї допомоги чи втручання. Може настати мить, коли вам захочеться показати зроблене наближчій людині (найчастіше першою спадає на думку найближча людина, з якою ви ділите ліжко) — чи тому, що ви пишаєтеся своєю працею, чи тому, що маєте щодо неї сумніви. Найкраща порада від мене — опиратися цьому пориву. Утримуйте натиск, не збавляйте його через сумніви, похвалу чи навіть добронамірні питання від когось із Зовнішнього Світу. Хай надія на успіх (і ваш страх перед невдачею) несе вас уперед, хоч би як було важко. Буде ще час похизуватися зробленим, коли закінчите… але навіть закінчивши, слід бути обачним і дати собі нагоду обдумати історію, доки вона все ще нагадує запорошене свіжим снігом поле — без нічиїх слідів, крім ваших.
Під час роботи за зачиненими дверима вельми допомагає, що ти мусиш зосередитися на історії та відмежуватися від усього іншого. Ніхто не зможе
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про письменство. Мемуари про ремесло», після закриття браузера.