Читати книгу - "Замогильні записки"

обвішані червоними, зеленими і блакитними гравюрами із зображеннями Шактаса, отця Обрі та доньки Сімагана. На набережних лялькарі показували воскові фігурки моїх героїв, як показують на ярмарку Богоматір зі святими. На бульварі в одному з театрів я побачив мою дикунку в ореолі півнячих пер: вона так тлумачила про душу самоти дикунові, який анітрохи їй не поступався, що мене від сорому пройняв піт. У театрі Вар’єте виставляли п’єсу, де молода дівчина і хлопець після виходу з пансіону пливуть до рідного містечка, щоб там повінчатися; оскільки, зійшовши на берег, вони не говорять ні про що, крім крокодилів, лелек і лісів, батьки вирішують, що вони з’їхали з глузду. Пародії, карикатури, насмішки сипалися на мене, мов з мішка. Абат Морелле, бажаючи мене збентежити, всадовив служницю собі на коліна, але, на відміну від Шактаса, не зміг утримати в руках стопи юної діви: якби Шактас з вулиці Анжу дозволив зобразити себе в цій позі, я пробачив би ці стріли критики.

Весь цей галас зробив моє входження до літератури ще гучнішим. Я став модним. Це запаморочило мені голову: насолоди самолюбства були для мене новими і п’янили мене. Я полюбив славу, як жінку, як перше кохання. Втім, я був легкодухий і страх мій дорівнював моїй пристрасті: як будь-який новобранець, я боявся бою. Моя природна відлюдність, вічні сумніви щодо власного таланту не давали мені змоги серед моїх тріумфів занадто удаватися в пиху. Я втікав від власного блиску; я проходжувався віддалік, намагаючись погасити ореол, що сяяв навколо мого чола. Увечері, насунувши на очі капелюха, щоб ніхто не впізнав у мені велику людину, я вирушав до маленького кафе, щоб там потайки прочитати хвалебну статтю про себе в якій-небудь маловідомій газетці. Прогулюючись наодинці зі своєю славою, я забирався все далі і доходив до пожежного насоса в Шайо, прямуючи тією самою дорогою, якою колись із такими муками вирушав до двору; звикнутися з новими привілеями мені було анітрохи не легше. Коли моя вельможна персона обідала за тридцять су в Латинському кварталі, вона аж давилася від сорому: їй, бачте, здавалося, що всі на неї дивляться. Я роздумував про свою велич, я казав собі: «І ти, незвичайна людина, їси тут, як простий смертний!» На Єлисейських Полях було одне кафе, яке сподобалося мені тому, що в залі висіла клітка з солов’ями; господиня закладу пані Руссо знала мене в обличчя, але не мала жодного уявлення про те, хто я такий. Близько десятої вечора мені подавали чашку кави, і я, наслухаючи спів п’яти або шести Філомел, розшукував у «Петіт Афіш» свою «Атала». На жаль! Бідолашна пані Руссо невдовзі померла; компанії солов’їв та індіанки, що співала «Солодка гіркота кохання, без якого життя мені не миле!» – судився короткий строк.

Отже, успіх не міг ані продовжити спокуси мого дурного славолюбства, ані замутити тоді мій розум, але на мене чигали інші небезпеки; ці небезпеки зросли з появою «Генія християнства» та з моєю відставкою після смерті герцога Енгієнського. Опріч жіночок із тих, що ридають над сторінками романів, навколо мене почав гуртуватися натовп ревних християнок та інших благородних і палких натур, чиї груди тремтять від самої думки про подвиги. Найнебезпечнішими виявилися безневинні отроковиці; не знаючи, ні чого вони хочуть взагалі, ні чого вони хочуть від вас, вони зі спокусливою легкістю поміщають ваш образ у світ вигадок, стрічок та квітів. Жан-Жак Руссо розповідає про ті признання, які йому випало вислухати після виходу в світ «Нової Елоїзи», і про перемоги, які він міг легко одержати: мені не відомо, чи сягала моя влада так само далеко, але знаю, що я був геть завалений купою напахчених записок; лише той факт, що нині авторки цих листів уже мають статечний вік бабусь, полегшує мою оповідь, і я можу, не зневажаючи звичаїв, розповісти про те, як змагалися вони між собою за слово, написане моєю рукою, як піднімали конверт з моїм підписом і як ховали його, ніяковіючи, зашарівшись, схиливши голову і сховавши личко за довгим волоссям. Якщо все це не зіпсувало мене, сподіваюся, що маю здорову натуру.

Чи то через непідробну чемність, чи з пустої слабкодухої цікавості я іноді вважав своїм обов’язком особисто подякувати незнайомим панянкам, які підписували своїм ім’ям утішливі послання: одного разу на п’ятому поверсі я зустрів чудове створіння, що жило під материнською опікою; більше я там не з’являвся. У оббитій шовком вітальні мене дожидала полячка: суміш одаліски та валькірії, вона була схожа на білий пролісок або на чарівний верес, що замінює інші чада Флори, коли їх час ще не настав або вже минув: у цьому хорі жінок, молодих і старих, вродливих і непривабливих, втілилася моя давня сильфіда. Подвійний вплив – на мою гординю і на мої відчуття – був тим більш небезпечний, що до цього часу, якщо не брати до уваги однієї серйозної прихильності, я не відчував до себе милості натовпу – мене просто не помічали. Та все ж мушу сказати: навіть якби я міг легко зловжити чиєюсь вірою, скориставшись зі скороминущої облуди, думка про похітливий порив, збуджений цнотливою силою віри, релігії, була чужа моїй педантичності: бути коханим завдяки «Генієві християнства», бути коханим за «Соборування», за «День усіх покійних»! Ні за що не погодився б я так себе знеславити і ганебно уподібнитися Тартюфу.

Я знав одного лікаря з Провансу, доктора Вігару; доживши до вісімдесяти років, коли будь-яке задоволення вкорочує віку, він, за його словами, «анітрохи не шкодував про втрачений таким чином час; не піклуючись про те, чи взаємною є та насолода, яку він отримує, він ішов назустріч смерті, яку сподівався прийняти так само охоче». Проте, коли мені довелося бути поруч з бідолахою в його смертну годину, я побачив його сльози; він не зміг приховати від мене свою скорботу; надто пізно: сиве волосся було занадто рідким, щоб сховати й осушити його заплакане обличчя. По-справжньому нещасний, покидаючи землю, лише безбожник: для людини невіруючої існування жахливе тим, що нагадує про небуття; не народившись на світ, люди не відчували б страху, розлучаючись із життям; життя атеїста – жахлива блискавка, що світлом своїм осяває безодню.

Господи, всемогутній і милосердний! не для того подарував Ти нам життя, щоб ми страждали від негідних лих і вкушали жалюгідних радощів! Розчарування, яке нас постійно спостигає, – запорука того, що призначення наше є набагато шляхетнішим. І хоч би як ми помилялися, але, якщо при цьому душа наша залишалася серйозною, якщо,