Читати книгу - "Ліки від страху"

— І ви це уявляли собі з самого початку? — спитав я.

— Звичайно! — вигукнув Лижин. — Та саме тут ми й зіткнулися з майже нерозв'язною задачею — кожна з радикальних груп з'єднується зі своїм мацаком гідрозону за умов, котрі виключають можливість для іншої пари, радикал — подвійний зв'язок гідрозону. Розумієте? Тіазольна сполука виникає при високих температурах, а зв'язки аміногрупи при них розвалюються. Вам ясно?

— Так, це щось на зразок задачі про козла, вовка й капусту, яких треба перевезти з одного берега на другий.

— Правильно, та тільки в мене ще були браконьєр-мисливець, який неодмінно хотів застрелити вовка, шалапут, що збирається здерти з кози шкуру на кожуха, гусениця-капусниця і безліч інших персонажів, котрі виключають одне одного. Попервах я вірив, що мені їх пощастить якимись дуже хитрими комбінаціями перевезти поодинці. А Панафідін уперто вірить у це досі. І я припускаю, що теоретично це можливо — методики епізодних реакцій у нього відпрацьовані блискуче. Я навіть думаю, що він метапроптизол уже не раз одержував…

— Тобто як це? — Я підвівся від здивування зі стільця.

— Так-так, це можливо, хоча він і сам не знає про це. Всі ці радикальні групи протягом частки секунди можуть існувати разом у сполуці з гідрозоном, але за кінетичними законами негайно відбувається перегрупування атомів у молекулі, і речовина розвалюється…

— Ну, а закріпити в цю мить молекулу неможливо? Зупинити, так би мовити, мить…

— Не знаю, це дуже складний процес. Може бути й таке, проте цей напрямок, сама ідея безперспективні в принципі.

— Чому?

— Тому, що ми зайняті не чистим синтезом, а створенням речі цілком прикладної — ліків, а для їх одержання необхідна промисловість. І повторити на великому виробництві таку чистоту експерименту неможливо. Я дійшов цього висновку після п'яти років марних пошуків. І моя нова ідея перекреслювала колишній принцип одержання транквілізатора — я просто викинув човен, на якому повинен був возити своїх пасажирів з берега на берег.

— Ну а як, не пливти ж їм самотужки? — усміхнувся я.

— Ні. Я збудував для них пароплав. Чи баржу. Чи дуже великого човна. Принаймні такого, що вони змогли без перешкод залізти в нього всі, — і він показав рукою на залізний ящик з патрубками, які стояли посеред кімнати на столі. — Над цією штуко» я рік сушив голову і рік її будував, налагоджував. Це реакторна шафа з шістьма камерами, і в кожній іде своя реакція в точно вивірених умовах — освітлення, температура, тиск, каталізатори. Тривалість реакцій різна, тому вони електронними годинниками запускаються в різний час з таким розрахунком, щоб закінчитись одночасно. Шість напівпродуктів викидаються в змішувальну камеру, і автоматично вмикається змонтований неодимовий лазер, — Лижин показав на якийсь дивний прилад, схожий на дуже дивний алоскоп. — Молекула метапроптизолу не встигає перегрупуватись і фіксується. От і все…

Він зітхнув тяжко, сів на стілець і зразу постарів на кілька років. У кімнаті стало дуже тихо, було чути лише, як вітер завиває в шпарині біля кватирки.

— Володимире Костянтиновичу, подумайте, як же міг потрапити препарат до злочинця? Хто, крім вас, має доступ до нього?

— Ніхто, — похитав головою Лижин. — Зі мною працює старший лаборант Александрова, але вона дуже гарна дівчина, та й ключів від сейфа у неї нема.

Лижин встав, підійшов до сейфа, відімкнув сталеві дверцята й дістав маленьку колбочку з притертим корком. У колбі пересипався молочно-білий дрібнюсінький порошок, схожий на питну соду.

— Це і є метапроптизол? — спитав я.

— Так, — кивнув Лижин і гірко засміявся. — Ліки проти страху.

Ми довго мовчали, потім я сказав:

— Володимире Костянтиновичу, мені треба скласти протокол про тимчасове вилучення у вас цього препарату. Адже ним мало не вбили людину…

— Ви не маєте права, — якось невпевнено, слабо відповів Лижин. — А втім, робіть що хочете і йдіть під три чорти, ви мені страшенно набридли! Стомився я, жахливо стомився, стомився я від вас усіх…

— Не сердьтесь. І не хвилюйтесь. Мені потрібен препарат для експертизи, за кілька днів його вам повернуть…

— Дайте ви всі мені спокій! Не потрібен він мені більше! Я вам — усім вам — віддав його назавжди! У лабораторному журналі все написано! Через рік його можна буде зробити хоч тонну! А я хочу відпочити! Я стомився, ви розумієте людську мову? Стомився, спати хочу! Ідіть, дайте мені спокій!..

… Вирує Європа, яку розшарпують сумніви, суперечки і війни, теологічні аргументи підкріплюються списами ландскнехтів і канчуками стражників, яскравіше від усіх соборних свічок палають багаття з єретиками, і божа благодать перетворилась на канат, який намагаються перетягти одна в одної дві ворогуючі церкви. Імена папи Юлія і Мартіна Лютера були у всіх на вустах. І я розмовляю про них з новим другом своїм і учнем Азрієлем, неспішно прямуючи в Страсбург. Азрієль нетямиться від обурення.

— Хіба може людина — хоч би й пана римський — свавільно замикати небо перед одним і відчиняти його іншому?..

— Мій друг, чудовий поет і славетний рицар Ульріх фон Гуттен сказав мені якось, що продаж індульгенцій занапастить римську церкву, бо захланність попів більша за покірливість і невігластво людей, котрі вірять, що за гроші можна купити відпущення гріхів…

— Багато віків триває це блюзнірство, — хитає рудою головою Азрієль. — Скарбниця Священної Римської імперії одержує третину від усіх доходів симоніаків… Одна надія — на реформаторів. Можливо, вони повалять римську блудницю?

Я промовчав. Азрієль гостро глянув на мене:

— Вчителю, ви шануєте Лютера?

— Ні, хлопче. Лютерова мудрість більша за його милосердя, і це лякає мене. Звичайно, мені подобається його боротьба проти папи — цього нового Люцифера на землі, але я слухав Лютера у Віттенберзі і всім серцем відчув, що за свою віру він на вогнище не зійде. А моравський піп Ян Гус зійшов — і такі люди мені більше