Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

Одного разу, коли в серці її зародилося ніжне почуття,— весь устрій Роджерового життя, яке він цілком присвятив купівлі будинків, сприяв тому, що його єдина дочка перейнялася романтичними нахилами — Френсі взялася до великої й серйозної роботи, вибравши форму скрипкової сонати. Це був єдиний її твір, що занепокоїв Форсайтів. Вони зразу відчули, що соната не матиме попиту.

Роджер, який дуже пишався своєю розумною дочкою і в розмові часто згадував, що вона заробляє собі чималі кишенькові гроші, був зовсім пригнічений цією скрипковою сонатою.

«Справжнісінька нісенітниця!-»— сказав він.

Френсі на один вечір позичила у Юфімії молодого Фладжолетті, і він виконав її сонату у вітальні на Прінсез-гарденз. Сказати правду, Роджер мав рацію. Соната дійсно була нісенітниця, але — оце-то й біда!— нісенітниця того гатунку, що не має попиту. Як відомо кожному Форсайтові, нісенітниця, яку можна продати,— то ніяка не нісенітниця — зовсім ні!

Однак, незважаючи на здоровий глузд, що примушував їх складати ціну мистецьким витворам відповідно до їхньої вартості, дехто з Форсайтів,— наприклад, тітонька Гестер, яка кохалася в музиці,— жалкував, що Френсі компонує свої романси не за «класичними взірцями», такої ж думки були і про її вірші. А втім, казала тітонька Гестер, в наші часи поезії взагалі не стало,— тепер що не вірш, то легковажна дрібничка. Ніхто вже не вміє писати таких поем, як «Утрачений рай» або «Чайльд Гарольд»; вони принаймні лишають якийсь слід у твоїй душі. Та все-таки Френсі молодець: вона не сидить без діла; інші дівчата тільки тринькають гроші по крамницях, а вона їх заробляє! І тітонька Гестер із тітонькою Джулі завжди були готові слухати, як Френсі домоглася того, що їй знову збільшили гонорар.

Вони й зараз слухали її разом із Свізіном, який удавав, що нічого не чує: теперішня молодь говорить так швидко й невиразно, хіба ж можна щось розібрати!

— Я не можу уявити собі,— озвалася місіс Септімус,— як ти зважилася на таке. Мені б забракло сміливості!

Френсі всміхнулась.

— Я волію мати справу з чоловіками. Жінки такі уїдливі.

— Отакої, любонько!—вигукнула місіс Смолл.— Хіба ж ми уїдливі?

Юфімія зайшлася безгучним сміхом і, вискнувши, мовила здавлено, наче її душили:

— Ой тітонько! Ви мене колись доконаєте!

Свізін не бачив у тому нічого смішного; він дратувався, коли інші сміялися з жарту, якого він не розумів. Сказати правду, його страшенно дратувала Юфімія, яку він завжди називав: «Нікова донька, як же її звати — ота бліда». Він мало не став її хрещеним батьком — напевне став би, якби не заперечував рішуче проти її чужоземного ім'я. Та й взагалі бути хрещеним батьком — то велика морока. І Свізін мовив до Френсі з гідністю:

— Чудовий день... е-е... як на цю пору року.

Але Юфімія, яка знала, що він відмовився стати її хрещеним, повернулась до тітоньки Гестер і почала їй розповідати, як бачила Айріні — місіс Сомс — у крамниці церковно-комерційного товариства.

— І Сомс був із нею?— спитала тітонька Гестер; місіс Смолл іще не встигла розповісти їй про ту зустріч.

— Сомс? Звичайно, ні!

— Невже вона ходить по місту сама?

— Та ні! З нею був містер Босіні. Вона була розкішно вбрана.

Але Свізін, почувши ім'я Айріні, суворо глянув на Юфімію, яка, сказати правду, завжди виглядала якось недоладно в своїх сукнях, і мовив:

— Певна річ, вона була вбрана, як справжня леді. На неї завжди любо глянути.

Цієї миті повідомили, що приїхав Джеймс із дочками. Дарті, якому захотілось випити, послався на те, що йому треба, мовляв, до зубного лікаря; зійшовши біля Мармурової арки, він узяв кеб і на той час уже сидів біля вікна в своєму клубі на Пікаділлі.

Жінка, сказав він своїм приятелям, хотіла повезти його з візитами. Та не на того натрапила! Ха!

Гукнувши служника, Дарті послав його в хол довідатися, хто виграв заїзд о 4.30. Слово честі, втомився як собака, провадив він, цілісінький день мотався по місту з жінкою. А оце вирішив — годі. Хіба він не має права на особисте життя?

Визирнувши з вікна ніші, де він любив сидіти, стежачи за перехожими, Дарті, на лихо, а може, й на щастя, помітив Сомса, що скрадливо переходив вулицю від Грін-парку, очевидно, наміряючись зайти до «Айсіума»: він теж був його членом.

Дарті вмить зірвався на ноги; схопивши свій келих, він промимрив щось про «заїзд о 4.30» і швидко сховався у гральній кімнаті, куди Сомс ніколи не заходив. Вмостившись у напівтемній кімнаті, він утішався на самоті особистим життям до пів на восьму,— на той час Сомса в клубі вже, напевно, не буде.

Ні, не можна, повторював Дарті сам до себе, коли йому кортіло приєднатися до розмов, що точились біля вікна, ні в якому разі не можна наражатися на сварку з Вініфред саме тепер, коли у нього сутужно з грішми, а «старий» (Джеймс) дивиться на нього скоса після тієї халепи з нафтовими акціями, в якій він, Дарті, зовсім не винний.

Якби Сомс побачив його в клубі, до Вініфред неодмінно дійшла б чутка, що він не був у зубного лікаря. Мабуть, немає такої іншої родини, де б чутки доходили так швидко. Схрестивши ноги в картатих штанях, Дарті невесело сидів між зеленими ломберними столиками; його оливкове обличчя було насуплене, лаковані черевики вилискували в сутіні; він гриз палець, міркуючи, де його в біса дістати грошей, якщо Еротик не виграє ланкашірського кубка.

Його похмурі думки звернулися до Форсайтів. Кляте кодло! Анічогісінько в них не витягнеш — принаймні для цього треба з шкури вилізти. Усі — страшенні скнари, і жодного серед них спортсмена, хіба що