Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

У відповідь чую голосне, втішне "га-га-га!", і на мене ллється поспіль і другий, а навздогінці ще й третій коряк "спасенної" рідини дезинфекційної...

З очима, щільно заплющеними, щоб не потрапила в них уїдлива карбовка, поспішаю на кілька кроків уперед - до рятівничого душу, але мефістофельське "га-га-га!" обслуговувача карбовкової цистерни раніше долітає додоглядача душу, і він, зметикувавши, чи, може, переморгнувшися з попереднім оператором, просто проштовхує мене попід душем, обливаючи водою мого наступника, а я вискакую з-під намету зовсім не обмитий, й тільки легенько побризканий кількома струмочками душу.

Словом, - чортам закортіло пожартувати.

Ввесь трагізм цієї операції починаю розуміти тільки через якоїсь пів години, коли в голому, продезинфекційованому натовпі відчуваю, як під гарячим промінням сонця карбовка розпеченим залізом уїдається в усе тіло...

Таких прихильників профілактичних заходів знайшлося, крім мене, ще багато, і впродовж довгих-довгих страдницьких годин ми побитими цуциками тупцяємо, бігаємо по подвір'ю в межах, суворо означених вартою, виємо, не знаходячи собі місця.

А сонце щодалі пече дужче й дужче, а тіло горить мов у пекельному, повільному вогні згоряє...

Аж надвечір, коли люте сонце починає вже трохи здавати, одержую з дезинфектора своє лахміття. Штани й гімнастерка темно-зеленого кольору, під впливом гарячої пари, пожовкли, кожна ворсинка солдатського сукна голками понагороїжувалася, і приторкнутися до спаленого тіла одежею - це значить завдати собі ще більших, ще страшніших мук.

Зовсім згорів у дезинфекції, скрутившися пружиною, мій солдатський пояс, скрутилися в три погибелі, закам'яніли чоботи - їх довелося відразу викинути в смердючу канаву, з мукою, з страшними зусилями натягти на себе руду білизну, взяти штани й гімнастерку з славетною карпатською шапкою попід руки і марш-маршем із двору - в строю, по чотири, вже ввечорі, геть-геть у поле, за кілька кілометрів од цього симпатичного місця законсервованого заводу, що мимохіть усім нам стало за прокляте місце несподіваних мук та знущання...

Ні їсти, ні пити.

Але в цей день голоду не відчуваємо. Попечене зовні тіло забуло за голод - воно всіма порами, всіма атомами свого складу непереможно вимагає собі прохолоди зсередини - ввесь цей день п'ять тисяч людських істот голосно, дико стогнали:

- Пити... Пити... Ой, питоньки!

За п'ять кілометрів од Дебрецена, на лузі, стоїть законсервована цегельня, огороджена високим, цегляним парканом. По цей бік цегельні, просто на лузі, вже лежить покотом п'ять тисяч нашого брата, за кілька днів перед тим сюди приведених. Вони вже пережили найгостріші наслідки карантинної дезинфекції і тепер, коли догнали сюди нас, огорнених темрявою синьої червневої ночі, ми вже сходили їм за "сєрих", недосвідчених.

- Ну, як там, братці, з поливаннячком?

- А як воно, після окопів, мадярське годуваннячко?

- Слухайте, земляки тульські, калузькі, тамбовські, - що там із дому пишуть?

- Лягайте, братці, на м'які ліжка, кому не дуже в зад пече!..

- На матраци, на пухові, на перини шовкові...

І здавалося, що в тих глузливих вигуках більше чути було братерського співчуття до гіркої нашої долі, ніж уїдливого, нестримного глузування, бо вривалися ті запитання й пропозиції в темінь ночі, ні в кому не викликаючи ні сміху, ні посмішки, ні півпосмішки.

За м'які ліжка мала правити пухка, зелена трава, вже досить витолочена цим багатоголовим людським табуном, і здавалося, що трава справді полегшить наші муки - ось тільки впасти, простягтися на ній на всі чотири, занурити погляди в глибоке зоряне небо, і відпочивати-відпочивати... Але, прошу вас, попробуйте лягти та притулитися навіть до м'якого оксамиту цього ліжка, коли все тіло під пожовклою в дезинфекційній камері білизною пухирем узялося, коли ні поворухнутися, ні торкнутися ні до чого жодною ділянкою всієї постаті не можна.

А Угорська ніч у червні навдивовижу холодна.

Такої раптової зміни в природі між днями й ночами ми ніколи досі не знали ні в Україні, ні в Росії, ні , в далекій Фінляндії, і цей перший гіркий досвід особливо боляче відбивається на наших виснажених і вимучених тілах.

- Холодно... Ой, холодно!

Але холод ані трохи не полегшує пекучого болю, не втишує полум'я, що ним горить попечене тіло, холод примушує зщулюватися, примушує невгамовно цокотати зубами, примушує люто ними скреготати.

І так цілу ніч - на ногах. Ні прилягти, ні присісти, ні закутатися в лахміття продезинфекційованої солдатської одежини.

І коли вже пригріває перше проміння вранішнього сонця, розігнавши вночішню холоднечу, можна стає, отак присівши через силу, на якомусь горбочку, подрімати.

Тільки ненадовго.

Раннім ранком лунають по всьому лузі голосні покрики нашої варти - мадярських червоноштанних гусарів:

- Стройся!

- Штирі-по-штирі!

Для цієї нагоди вони вже знали цих двоє слів нашої мови: "шикуйся!", "чотири-по-чотири!".

І за пів години всі десять тисяч полонених поставлено на ноги, по чотири поспіль, довгою, закрученою кілька раз гадюкою, на широкому просторі дебреценського лугу.

Коли ми бачимо, що шикують перед похідною кухнею, яка стоїть і курить, і парує по той бік шляху, радощам нашим краю немає. На мить забуваються всі образи дебреценського маршування, забувається, що горить пекельним огнем спечене дурноголовою дезинфекцією тіло, забувається, що не було минулої ночі й години спасенного сну-відпочинку, - народ заговорює, починає густи, тішитись, як мала дітвора:

- Значить, житимемо...

- Підгодують який тиждень, а там, дивись, і мир...

-Тай додому...