Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Наступного дня, після нашої з Ритою розмови, де я намагалася переконати себе і сестру, що мені абсолютно фіолетово до мого колишнього чоловіка, в мене почалася ангіна.

Спека поглинула все місто, і, звичайно, всі навколо озброїлися кондиціонерами, в тому числі моя помічниця в студії. Сама не розумію, як так попало захворіти, але швидше за все, доля вкотре вирішила показати мені, хто є хто, для цього лише треба було залягти вдома з температурою.

– Горло дуже болить? – запитує Алекс, в черговий раз розмовляючи зі мною по відеозв‘язку. – Тобі щось потрібно? Ліки якісь?

Я прикриваю очі на його зайву турботу і вкотре відповідаю ні.

Він не може бути поруч, але сильно переживає, що я загнуся від простої ангіни. В принципі, мені так погано, що якась частка правди в цьому є, ліки начебто й були, сил немає себе лікувати.

– Може тобі викликати лікаря? Попроси Риту приїхати й забрати Дашу, щоб вона теж не захворіла, – Алекс сидить, на веранді будинку своєї матері та з серйозним виглядом дає повчання.

– Рита з сім'єю поїхала на дачу, не хочу її напружувати, тим більше Даші поки що немає, вона в дельфінарії, – хрипло пояснюю я, намагаючись не показувати своєму хлопцю, як би мені хотілося, щоб він був поруч і доглядав мене.

Я знала, що він не приїде, у нього ще в Іспанії справи, і зриватися з місця, тільки заради моєї ангіни, скажімо так, не прокотило б.

– То хай тоді Андрій забере її до себе, а ти зможеш підлікуватись? – Алекс все підкидає ідеї, і я ловлю себе на думці, що настав час нашу розмову закінчувати.

Останнім часом він дуже часто став пропонувати дозволити Андрію забрати Дашу, мені не подобалося це, можна було подумати, що дитина саме йому заважає. Але швидше за все, я під дією ліків починаю вигадувати дурні думки.

– Знаєш, поки нікого немає, я постараюся поспати, – мляво промовляю я.

Мені правда варто розслабитись і не напружувати своє горло. Чому ми не можемо просто переписуватися, він же бачить, що я погано почуваюся? Але близькі стосунки зобов'язують спілкуватися та фігурувати у камері, щоб заспокоїти чоловіче «вразливе» серце.

Попрощавшись з Алексом, я, закутавшись в ковдру, лежу на дивані й намагаюся зайвий раз не думати про біль у горлі, але нічого не виходить. Я відчуваю, що температура мого тіла стрімко повзе вгору, а сил піднятися просто немає. Це жахливо.

Я рідко хворію, але коли все ж таки це трапляється, сестра була поруч, та й Алекс про мене дбав, а зараз лежу одна, і нікому навіть склянку води принести.

Що це за життя? Мені не хочеться почуватися самотньою, але це саме те, що зі мною відбувається. Одинак. Нехай зараз у цьому моєї провини немає, але легше не стає. Мені хочеться вити від болю в горлі, від головного болю і від того, що сльозяться очі.

Я відчуваю, як горю, але продовжую сподіватися, що ті ліки, які я запхала в себе – допоможуть.

Не знаю, скільки так пролежала, швидше за все температура мене зморила, і я заснула. Прокидаюся від того, що хтось вибиває вхідні двері.

Озираюся навкруги, вже стемніло. Найімовірніше, це Андрій, але навіщо тарабанити, якщо є телефон?

Плетуся відчинити двері, і перші пару секунд оцінюю ситуацію. На порозі стоїть Даша, яка нічого не розуміє, а поруч дуже злий Андрій. При чому його злість навіть на відстані відчуваю, хвилі гніву так і хлюпають на його обличчі.

– Що відбувається? Чому ти не відповідаєш на дзвінки? – голосно запитує Андрій проходячи в глиб квартири. – Я вже не знав, що мені робити, хотів Дашу забрати до себе, але не хотів, щоб ти потім влаштувала скандал.

Ах яка пайка, навіть смішно стало, і я, мабуть видала щось схоже на смішок.

– Ти мені не дзвонив, – констатую я і підходжу до дивану за телефоном.

Загоряється екран, і бачу вісім пропущених від «колишнього». Так, мені здалося, що це дуже вдале слово, не підписувати ж його «тато Даші»? Але не можу згадати, щоб грала мелодія, мабуть, температура вибила мене на невизначений час, і я навіть під вухом не чула дзвінка.

– Вибач, Андрію. Я не чула. Дякую, що привіз її додому.

Намагаюся говорити якомога впевненіше, щоб не так сильно був помітний мій стан. Андрій мовчить і оцінює мене.

– У тебе все нормально? – колишній все ще тримає Дашу за руку, яка притискає до себе нову іграшку, мабуть, тато сьогодні купив.

Мене приголомшує, що вона просто стоїть і дивиться на мене, не відходячи від нього. Не так багато часу пройшло, щоб дитина настільки до нього прив'язалася, це безглуздо. Мені стає прикро, що моя дівчинка певною мірою мене проміняла.

– Дашенько, йди сюди, радість моя, – присівши навпочіпки відчиняю руки, щоб дитина підійшла до мене і перші пару секунд вона немов сумнівається, але потім з широкою посмішкою все ж таки обіймає мене. – Я так скучила, тобі сподобалося у дельфінарії?

– Так, – тихо відповідає моя дочка. – Хочу пити.

Я підводжусь і йду на кухню, щоб налити компот дитині, спеціально ігноруючи Андрія. Не знаю чому, але в момент моєї хвороби мені не хочеться, щоб він був тут.

Здається, що він тільки сміятиметься і зловтішатиметься, що в результаті зі мною нікого немає. Але він мовчки йде слідом і оглядає все довкола.