Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

У квартирі душно, гора немитого посуду, скрізь валяються іграшки Даші, та ще і я пом'ята, не нафарбована, зі сплутаним волоссям, у старій довгій футболці та в шкарпетках. Все це виглядає не дуже привабливо, а все тому, що мати захворіла.

Розумом розумію, що мені нема чого соромитися, але так завжди з нами, жінками: перед колишнім та майбутнім треба бути ідеальною, у всіх сенсах.

Наливши дитині компот, вирішую взятися за посуд, але де знайти сили для всього цього? І Дашу варто погодувати та помити перед сном, та й взагалі мені не можна хворіти, я не зможу пояснити трирічній дитині, що не в змозі про неї подбати.

Обертаюся на Андрія і бачу, що це саме те, що написано на його обличчі: моя безпорадність.

– Дякую тобі, що погуляв з Дашею, можеш їхати, –хриплю я і сама не впізнаю свого голосу.

– Тобі погано? – обережно питає Андрій. Він дуже напружено розглядає мене та намагається зрозуміти, що відбувається.

– Ні, у мене все добре, – не розумію, як я взагалі знаходжу в собі сили йому відповідати?

Варто вивести його за двері, а далі я щось придумаю. Не хочу, щоб він бачив мене розбитою, це недозволена розкіш у наших відносинах, точніше за їх відсутності.

Андрій не повинен бачити мене слабкою та безпорадною, я не дозволю. Але моє тіло думає інакше, і я починаю провалюватися кудись.

Навіть не можу до ладу пояснити, що зі мною просто чітко відчуваю цю слабкість і розумію, що не можу контролювати своє тіло. Тільки вимкнутись мені не вистачає для повної радості.

– А виглядаєш неважливо. У тебе температура? – він підходить ближче і торкається мого чола. – Господи,  Олесю, та ти вся гориш, чим ти думаєш? Це ж небезпечно.

Не встигаю зреагувати, як мене різко підхоплюють чоловічі руки та несуть кудись. Хочу розліпити очі, але вони, як на зло, мені не підкоряються.

– Я викличу лікаря…

– Не треба, у мене є ліки, - відповідаю кудись у порожнечу і відчуваю, що мене поклали на щось м'яке та прохолодне, схоже на моє ліжко.

– До дупи твої ліки ...

– Мені нічого не потрібно…

– Так-так, я бачу. Відпочивай, я про тебе подбаю…

Останнє, що я пам'ятаю, як хтось укутав мене в ковдру і постійно чіпав мій лоб, але мені так хотілося спати, що я навіть не подумала, що цей хтось, мій колишній чоловік, якого не повинно бути в моїй спальні й в моєму новому житті.

Але сил боротися, а тим більше з ним, у мене немає, тому я піддаюся спокою, який мене так ніжно огортає.