Читати книгу - "Бікіні, Джеймс Паттерсон"

І врешті-решт за двісті євро придбав старий тупоносий револьвер 38-го калібру — дамський пістолет із дводюймовим стволом та барабаном на шість набоїв.

Коли я повернувся до «Зеленої мавпи», Жорж зняв мені ключ із гачка на дошці й кивнув підборіддям на якусь маленьку купку на одному з диванів.

— У вас гість.

Я далеко не відразу збагнув, що перед собою бачу. Второпавши нарешті, що то жінка, я підійшов до неї, посіпав за плече й погукав.

То була Аманда. Вона розплющила очі й потягнулася, поки я вмощувався поруч із нею. Оповивши руками мою шию, вона поцілувала мене, але в мене якось не виникло бажання поцілувати її у відповідь. Бо вона мусила зараз бути вдома, у Лос-Анджелесі, щоб не наражатися на небезпеку.

— Ти ба! Хоча б придурився, що радий мене бачити! Ясна річ, Париж — для коханців, — сказала Аманда й обережно посміхнулася.

— Менді, що ти собі думаєш, скажи заради Бога?

— Знаю, це дещо необачно з мого боку, але ось послухай. Я маю дещо тобі сказати, Бене. Бо це може вплинути на геть усе.

— Говори по суті, Менді. Що ти маєш на увазі?

— Я хотіла б поговорити тет-а-тет.

— І через це взяла й прилетіла сюди? Ідеться про Анрі?

— Ні…

— Тоді вибач, Менді. Тобі доведеться повернутися додому. І не заперечуй мені. Ти — слабка ланка, невже не розумієш?

— Дякую на добрім слові.

Й Аманда надула губи. Це траплялося нечасто, але я знав, що чим далі я на неї наїжджатиму, тим упертішою вона ставатиме. Вона тупнула ногою, і я відчув, що запахло смаленим.

— Ти вже поїв? — спитала вона мене.

— Я не голодний.

— Зате я голодна. Ми — у Парижі, а я, до речі, спеціалізуюся на французькій кухні.

— Ми тут не у відпустці, — заперечив я.

Але з годину ми з Менді вже сиділи у надвірному кафе на вулиці Ру де Пірамід. Був теплий вечір. Сутінки вже здолали сонячне світло, але нам було добре видно Святу Жанну на коні в тому місці, де наша бокова вулиця перетиналася з вулицею Ру де Ріволі.

Настрій Менді радикально помінявся на піднесено-оптимістичний. Принаймні, мені так здалося. Вона замовляла французькою, уминала страву за стравою, описуючи й оцінюючи салати, паштети та морепродукти.

Я ж задовольнився крекерами із сиром і чашкою міцної кави. Мій розум напружено працював над тим, що я надумав зробити, і я фізично відчував, як блискавично спливає дорогоцінний час.

— Ти лишень попробуй, — сказала Аманда, простягаючи мені ложку з кремом-брюле.

— Чесне слово, Амандо, — сказав я зі щирим відчаєм у голосі. — Тобі не слід тут бути. Не знаю, що ще тобі сказати.

— А ти просто скажи, що кохаєш мене, Бенджі. Я ж буду матір'ю твоєї дитини.

Розділ 102

Я витріщився на Аманду — тридцятичотирирічну жінку, що виглядала на двадцять п'ять, у лазуровій жакетці з гофрованими манжетами та комірцем, і з посмішкою, точнісінько як у Мони Лізи. Вона була на диво гарною, особливо зараз, у цю мить.

— Будь ласка, скажи, що ти радий, — попросила Аманда.

Я взяв ложку в неї з руки й поклав на її тарілку. Підвівшись, обхопив її обличчя долонями й поцілував. А потім знову поцілував.

— Ти — найшаленіша дівчина, яку я тільки знав. Просто потрясаюча. Як там французькою — trèsétonnante.

— Ти теж не абихто, — сказала Менді, сяючи від щастя.

— Як же ж я тебе люблю!

— Moi aussi. І я теж. Я кохаю кожну часточку тебе. А ти, Бенджі? Ти щасливий?

Я повернувся до офіціантки й сказав:

— У нас із цією красунею буде дитина.

— Первісток?

— Так. І я кохаю цю жінку так сильно, я такий радий, що в нас буде дитина, що готовий злетіти до Місяця й кружляти навколо нього.

Офіціантка сліпуче посміхнулася, цьомкнула в щоку мене та Аманду, а потім зробила загальну заяву для відвідувачів у кафе, яку я спочатку не зовсім зрозумів. Та коли офіціантка стала робити махальні рухи руками й гості за сусіднім столиком розсміялися, до мене дійшло. Інші відвідувачі теж стали сміятися й плескати в долоні, вигукуючи поздоровлення та «браво!».

Посміхаючись незнайомим людям, я вклонився обожнюваній Аманді й відчув несподіваний приплив нестримної радості. Ще недавно я дякував Господу, що в нас немає дітей, а тепер світився від радості, що та скляна піраміда Йо Мінь Пея в Луврі.

Я сам не вірив своєму щастю.

Менді народить нам дитя!

Розділ 103

Та не встигло щодалі сильніше кохання до Менді запустити моє серце на Місяць, як мою радість затьмарив іще сильніший страх за її безпеку.

Поки ми йшли з Амандою до нашого маленького готелю, я пояснив їй, чому їй слід покинути Париж наступного ж ранку.

— Поки ініціатива на боці Анрі, нам постійно загрожуватиме небезпека. Я мушу стати розумнішим за нього, а це не так просто, Менді. Наша єдина надія в тім, що я зможу випередити його. Будь ласка, довірся мені в цьому й не заперечуй.

Я розповів Аманді, що Анрі описав мені, як вони з Джиною гуляли Вандомською площею.

— Це все одно, що шукати голку в декількох копицях сіна, але внутрішній голос підказує мені, що він десь тут, — пояснив я.

— Навіть якщо це так, то що ж ти тоді робитимеш, Бенджі? Ти й справді хочеш