Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

— Не стримаємо! — крикнув Одживольський Собеському. — Рятуйся, милостивий пане!

— Не стану я втікати! — відповів Марек. — Дуже приємно вмирати разом з вами!

— Козаки вже стискають ряди. — Одживольський указав булавою на покриті димом від пострілів луги. — Ще є час на те, щоб збігти!

— А ти, пане-брате?

— Я один раз вже втік з-під Цецори. І тоді дав собі слово, що ніколи більше!

— Милостивий пане. — Покритий кров’ю, забризканий болотом Дантез схилив капелюха перед Собеським. — Там, наліво, є розрив. Візьми гусарів! Пробивайся!

— Дантез? Ти ще живий?

— Пан Бог дозволив. Ваша милість, довіртеся мені, я поведу!

— Не буду я втікати!

— Пане Марку, твій обов’язок є в тому, щоб донести шляхті, про те, що сталося. Ян Казимир зрадив нас, виставив на смерть! Ти мусиш про це оповісти! І самому стати… королем!

Собеський розглянувся довкола, поглянув на поле, усіяне трупами, на покритих кров’ю та пилом товаришів, на лежачих покотом крилатих лицарів. Він підперся під боки і встав, нібито останній повелитель знищеної, покривавленої війнами Речі Посполитої, поряд з бунчуком та королівською коронною хоругвою.

— Добре, — погодився він. — Я повернуся та помщуся за вас!

Дуже проріджена гусарська хоругва зірвалася до льоту. Земля загуділа, коли вершники впали в порохові дими пострілів. Козаки відразу помітили їх і взяли на ціль. Град куль посипався на гусар, але вони вже йшла мов вихор, валячи все на власній дорозі. Так вони добралися до запорізьких возів, за якими крилися рушниці. Дантез був правий! З цієї сторони не було ні кобилиць, ні гуляйгородів, тільки звиклі, не покриті дошками вози.

Запоріжці випалили вершникам майже в обличчя. Де-не-де простогнав чоловік, звалився кінь. Але часу вже не було. Хоругва припала до возів на найвищій швидкості, ошалілі румаки скочили… І перескочили через перешкоду.

Гусари немов буря пройшли крізь табір, розкидаючи чернь та козаків кінськими грудями, давлячи копитами, пробиваючись через вози та ватаги черні. В кінці кінців, вони вискочили на луги біля самої ріки, нібито з морських глибин вискочили на ясний блиск сонця. Хоругви та прапорці залопотіли живіше, вітер зашелестів гусарськими крилами. Вони були вільні…

Вершники повернули на північ, вискочили за зарослі та діброви, помчали просто до сонця, вздовж крутого обриву, що по суті був краєм яру.

Ледве вони проскакали з сотню кроків, коли на край яру вискочила козацька піхота. Поляки помітили море сірих та зеленуватих свит, хутряних копуз, ковпаків та поголених голів. Ліс аркебуз, рушниць та напівмушкетів опав донизу.

— В коні! — закричав Собеський. — Проб’ємося!

Коні мчали на найвищій скорості, летіли нібито птахи на крилах.

Запоріжці плюнули вогнем. Перший, другий, третій ряди по черзі опускалися на коліно, уступаючи місцем наступним. Низьким басом рикнули полкові гармати…

Собеський низько похилився до кінської шиї. Поряд свистіла та вила смерть. Валилися з сідел крилаті лицарі, криком кричали поранені коні… Коли він підніс голову, не помітив навкруги себе нікого. Поряд з ними мчали виключно коні без вершників. Як оком сягнути, Марек бачив лише пусті сідла, закривавлених жеребців, під’їздків та арабів та іспанців…

Собеський був не один. Поряд на аргамакові скакав Дантез.

— Тікай, ваша милість! — крикнув він. — Ординці!

Собеський озирнувся. Від козацького табору за ними вже мчала татарська кіннота.

— Ваша милість! — за крикнув француз. — Я їх затримаю! А ти біжи!

— Стій! — скрикнув Собеський. — Стій, Дантез…

Француз утримав коня. Аргамак заіржав, мотнув головою, але слухняно повернув. Дантез схопив рапіру, а потім поскакав до татарів, що наближалися.

— Vive la Fra… — тільки й зумів він крикнути.

Дантез вскочив поміж ординців — і зник, пропав посеред татарів…

Собеський же мчав, летів куди очі бачать, немов на крилах. Він швидко розстібнув та відкинув ярко-червону делію, скинув ковпак, щоб коневі було хоч трошки легше.

— Лети, Золотогривий… Лети до волі, — прошепотів він коневі на вухо.

А потім куля, вистріляна з фальконета, впала прямо під ноги коневі. Золотогривий скокнув убік. Собеський вилетів з сідла і впав на землю. А Золотогривий летів далі, разом з рештою коней. Ще мить, і схил яру розкрився. Верхівці вскочили на пагорб, пролетіли діброву, і потім перед ними розточився широкий степ, залитий сонячним блиском. Гусарські коні, бойові жеребці, викормлені на засланих квітом лугах Великої та Малої Польщі, мерини та під’їздки з мазовецької провінції, анатолійці та іспанці з магнатських табунів Червоної Русі та Поділля мчали крізь степ зі Золотогривим на чолі. Кінь Собеського витягнув голову вперед та летів галопом через будяки та трави. На бігу в нього послабилася підпруга та нагрудник, зсунулося та впало сідло з чепраком, роз’їхалася підвіска френзелів, мундштук випав з рота, визволяючи коня від панської руки. Золотогривий видостався з поля битви, з різні, з вогню, і тепер він біг, ніби вільний дух Польщі, доки не розтаяв в опарах та туманах, доки не розвіявся у вічному світлі…

Богдан Зиновій Хмельницький, гетьман війська запорізького, примружив набіглі кров’ю очі. Усміх викривив його вузькі губи.

— От, Юрку[128], і перемога при тобі, — промовив він до Богуна. — Славно ти з ляхами справився. І можеш бути певний нагороди.

Богун нічого не відповідав. Без слова він кинув під ноги гетьманові щирозолоту булаву Калиновського. А позаду запоріжці кидали на стос коронні хоругви. Хмельницький кивнув. Сьогодні він був виключно тверезим. Мабуть, Виговський не дозволив йому пити зранку.

— І що я маю зробити з бранцями? — запитав кальницький полковник.

— І от бачиш ти, Юрку, — тихо промовив Хмельницький. — Нащо було ляхів слухати та вступати з ними в договори? Завжди всі вони зрадники. Питаєш, що з бранцями учинити? Так ось як я тобі скажу: мертвий собака не кусається. Виріж усіх. Нам вони не потрібні!

— І що тобі дасть, якщо ляхів вимордуємо?

— Якщо ми їх виріжемо, відійдуть ваші з Виговським амури до Речі Посполитої. Бо вона вже ніколи того не пробачить. Ніколи вже ти, чи будь-який запорізький гетьман не