Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

Накі поклав лікті на стіл і нахилився вперед.

— Ізабель, закон визнає, що дружина може бути безсила в руках чоловіка. Згідно з Кримінальним кодексом, ти не несеш відповідальності за все, що він примусив тебе зробити або не дозволяв тобі, тому можеш не турбуватися з цього приводу. Тебе не покарають за його злочини. Тепер мені потрібно запитати ось що. Добре подумай, перш ніж відповісти. Пам’ятай, що ти не винна у своїх вчинках, зроблених з примусу. — Поліцейський відкашлявся. — За словами Тома, Френк Ронфельдт був мертвий, коли прибило човен. — Він подивився їй в очі. — Це правда?

Ізабель сторопіла. Вона вже чула, як каже, що це правда. Але, перш ніж розтулила рота, згадала Томову зраду. Раптом, переповнена втратою Люсі, гнівом та повним виснаженням, жінка заплющила очі.

Поліцейський тихо нагадав:

— Це правда, Ізабель?

Утупившись у свою обручку, вона промовила:

— Мені нічого сказати, — і залилася сльозами.

Том пив чай повільно, спостерігаючи за клубами пару, що розчинялися в теплому повітрі. Денне світло косими променями пробивалося крізь високі вікна бідно обставленої кімнати. Потерши щетину на підборідді, Том згадав ті дні, коли гоління й навіть умивання були просто неможливими.

— Ще чашку? — запитав Накі рівним голосом.

— Ні. Дякую!

— Курите?

— Ні.

— Продовжимо. До острова прибило човен. Невідомо звідки.

— Я вже все це розповідав на Янусі.

— І будете розказувати стільки, скільки я захочу! Отже, ви побачили човен.

— Так.

— І в ньому була дитина.

— Так.

— У якому стані вона перебувала?

— Здорова. Плакала. Однак була здоровою.

Накі записував.

— Там же був чоловік.

— Тіло.

— Чоловік, — сказав Накі.

Том подивився на нього, обдумуючи виправлення.

— Ви ж звикли відчувати себе «королем замку» на Янусі, так?

Том зважив на іронію, яку помітив би кожен, хто знав про життя доглядачів, але промовчав.

Накі продовжував:

— Вважали, що це зійде вам з рук? Навколо ні душі.

— Справа була не в цьому.

— І ви вирішили залишити дитину. Ізабель якраз втратила свою. Ніхто б і не здогадався. Усе так і було?

— Я сказав вам, що я сам усе вирішив і примусив Ізабель погодитися.

— Лупцювали свою дружину, так?

Том подивився на поліцейського.

— Ви і справді так думаєте?

— Це через те вона втратила дитину?

Том був шокований.

— Вона так сказала?!

Накі мовчав, Том набрався духу.

— Слухайте, я вже розповів вам про те, що сталося. Вона намагалась відрадити мене від цього. Я винен в усьому, у чому ви хочете звинуватити мене, давайте закінчимо, тільки залиште в спокої мою дружину.

— Не вказуйте, що я повинен робити! — відрубав Накі. — Я не ваш ординарець. Я зроблю все, що я вирішу, коли буду готовий до цього. — Він відсунув свій стілець від столу і схрестив руки на грудях. — Чоловік у човні…

— Що ви хочете почути?

— У якому стані він був, коли ви його знайшли?

— Він був мертвий.

— Ви впевнені?

— Я бачив достатньо трупів свого часу.

— Чому я повинен вірити в це?

— Чому я повинен брехати?

Накі витримав паузу, щоб ув’язнений відчув усю вагу цього навислого запитання. Том ніяково ворухнувся в кріслі.

— Точно! — сказав Накі. — Чому ви повинні брехати?

— Моя дружина підтвердить, що він був мертвий, коли прибило човен.

— Та сама дружина, яку ви змусили брехати?

— Це ж зовсім різні речі: прихистити дитину і…

— Убити людину? — продовжив Накі.

— Запитайте її.

— Я питав, — сказав спокійно поліцейський.

— Тоді ви знаєте, що він був мертвий.

— Я нічого не знаю. Вона відмовляється говорити про це.

Том відчув нищівний удар у грудях. Він відвів погляд.

— Що саме вона сказала?

— Що їй нічого сказати.

Том опустив голову.

— Боже всемогутній! — пробурмотів собі під ніс, перш ніж відповісти. — Усе, що я можу, — це знову повторити те, що сказав. Я ніколи не бачив того чоловіка живим. — Він зчепив пальці. — Якби я міг просто побачити її, поговорити з нею…

— Це неможливо. Крім того, що це заборонено, у мене склалося враження, ніби вона не говоритиме з вами, навіть якби ви були останньою людиною на землі.

Ртуть. Захоплююча, але непередбачувана речовина. Вона може тримати тонну скла на маяку, однак спробуйте покласти палець на краплю, і та висковзне з-під нього. Цей образ постійно спливав у голові Тома, коли він згадував про Ізабель по закінченню допиту Накі. Він відновив у пам’яті дні після останнього викидня, коли намагався заспокоїти дружину.

— У нас усе буде добре. Тільки ти і я. Мені цього достатньо до кінця нашого життя.

Її очі зустрілися з його очима, і чоловіка кинуло в холод. У них був розпач, переможеність.

Він хотів доторкнутися до неї, але вона відсторонилася.

— Тобі стане легше. Усе зміниться на краще. Просто треба трохи почекати.

Вона раптом знялася з місця й кинулася до дверей, зігнувшись на мить від болю, і, накульгуючи, пішла в ніч.

— Ізі! Заради Бога, зупинися. Ти поранишся!

— Я зроблю навіть гірше!

У ту безвітряну теплу ніч на небі погойдувався місяць. Довга біла нічна сорочка, яку Ізабель одягнула в першу шлюбну ніч чотири роки тому, світилася на ній, як повітряний ліхтарик, крихітна біла точка в океані пітьми.

— Я не можу це винести! — Вона кричала так голосно й пронизливо, що прокинулися кози й почали бігати по загону, дзеленькаючи дзвіночками. — Я більше не можу це винести! Господи, чому ти змушуєш мене жити, коли мої діти вмирають? Краще б померла я! — Спотикаючись, вона кинулася до скелі.

Він, наздогнавши, обняв її.

— Заспокойся, Ізі!

Але вона вирвалася й знову побігла, накульгуючи, коли біль ставав нестерпним.

— Не кажи мені, що треба заспокоїтися. Як мені заспокоїтися, ти, дурний дурню?! Це твоя провина. Я ненавиджу це місце! Я ненавиджу тебе! Я хочу свою дитину! — Маяк освітив стежку трохи далі від неї, та його промені не зачепили жінку. — Ти не хотів його! Ось чому він помер. Він відчував, що тобі до нього байдуже!

— Ходи, Із! Повертайся додому.

— Ти нічого не відчуваєш, Томе Шерборне! Я не знаю, де твоє серце, але не всередині