Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тільки знаю, що пригінчий якусь мить стояв смертельно блідий на місці непорушно, а потім, не спускаючи з мене своїх гадючих очей, почав задкувати, задкувати, задкувати від мене далі, все далі й далі…
Того дня наш пригінчий не промовив ні до кого з нашого десятка жодного пригінчого слова, а другого дня тихцем попросив у мадярського начальства переводу на інший десяток, не знаю вже, чим мотивуючи своє прохання, бо мені за мій замах ніхто з мадяр нічого не казав.
А в моїх дев’ятьох спільниках я придбав собі великих друзів.
Другого дня мали ми іншого пригінчого-десятника, ні трохи не кращу собаку за першого, але ввесь десяток наш був уже «організований».
Наука з вибухом моєї люті проти тульської унтерської потвори не пішла намарно.
Нехай тобі важко гикнеться, коли ти живий ще, огидний яничаре!
На десятий день тяжкої праці, на вечірній перевірці, мені заявлено, що я маю завтра зранку стати до таборової канцелярії — чогось викликає начальство.
Промайнула й стривожила думка — чи не поскаржився мій «приятель» пригінчий унтер; роїлося в стомленій голові тисячі інших неймовірних думок і припущень, і тільки другого дня зранку, коли в таборовій канцелярії зійшлись, крім мене, Ваня Фйодоров із Москви та Ілля Симонія з-під Тифлісу, що жили в інших бараках і їх теж покликали сюди сьогодні, — все з’ясувалося.
Таборовий писар у золотих окулярах, що правив одночасно й за «толмача» (перекладача), сказав нам, що нашої професії робітників потрібно до інженерно-будівельної контори, що на території будованого міста.
З того самого дня ми всі троє позбулися тяжкої, каторжної праці на кам’яноломнях, і потрапили до маленької, відокремленої, в самому центрі майбутнього міста, наспіх збудованої, з одним вікном, конторки.
Я з Іллюшею Симонієм, як кваліфіковані фотографи, мали… копіювати на світлочутливому папері, в рямках проти сонця, безліч копій технічних плянів побудов, а Ваня Фйодоров — дбайливо їх обрізувати й складати в окремі течки. На роботу ми приходили разом із усіма сьома тисячами, взагалі, всі інші умови нашого життя аніяк не змінилися, круто тільки змінилася для нас сама робота.
Щоранку до нас приходив опецькуватий, із самозадоволеною, життєрадісною мордою, ординарець воєнного інженера, ляйтенанта Дітріхса, молодий мадяр Бем і приносив на цілий день завдання — велику пачку креслених на кальці будівельних плянів.
Першого дня ми ретельно взялися до роботи, виконали завдання за пів дня, а далі не мали що робити.
Ляйтенант Дітріхс, очевидно, це зважив із цілковитою німецькою пунктуальністю (це був невеличкий на зріст, із маленьким, як кулачок, обличчям і тоненьким, дитячим голоском, зовсім молодий ще, чистокровний німчик), і з другого дня відразу почав нам роботу збільшувати та збільшувати.
Незабаром дійшло до того, що ми вже за найбільшої спритности в роботі, чергового завдання виконувати не встигали. Особливо, коли ще на перешкоді ставали такі непереможні обставини, як саботаж угорського сонця. На цьому грунті згодом почали виникати неприємні суперечки у нас із ординарцем Бемом, що одного разу привели до гострої моєї з ним зутички, яка кінчилася б для мене зовсім трагічно, коли б не надзвичайна добрість симпатичного інженера Дітріхса.
Але про це — потім. Зараз я хочу згадати, як несподівано круто змінилося на гірше наше загальне таборове життя.
Поки годували нас аж занадто добре густими рижовими, ячмінними та квасольними кашами, здавалося, що і з тими неймовірно тяжкими умовами роботи по вісімнадцять годин на добу, вся маса мириться й тягтиме ярмо мовчки, без нарікань, без протестів, до безкраю.
Але однієї, зовсім неприємної п’ятниці, — сталося це вже десь через три тижні, як ми прибули до Гаймашкеру, — усім нам, замість звиклої, густої наїдної «менажі», розлили куховари в казанки по корячку брудної, несолоної водички, що мала являти собою суп із квашеної капусти. Ми хутко дізналися, що на п’ятдесятвідерні кухонні казани кидалося тієї капусти по одному кілограму. Виходило так, що «капустина за капустиною ганяється з хворостиною…»
Ніхто того дня не обідав, вариво всі повиливали в убиральні — довгі й широкі ями, побудовані тут же, відкрито, на подвір’ї, з довгими кладочками над ними, що на них сідає відразу по тридцять-сорок чоловіка, — але нікого це особливо не стурбувало, бо вважали, що це явище цілком випадкове.
— Не інакше, як через те, що сьогодні — п’ятниця…
— Авжеж, люди вони віробожні…
— А хіба раніше п’ятниць не було, а не постили ж отак?
— А може це особлива яка п’ятниця?..
— Дурниці: просто вирішили люди дати переміну…
— Бо й правда, що очортіла вже та щоденна густа кваша…
— Глядіть, хлопці, щоб не плакали за квашею…
— Подумаєш, — не бачили горя!..
Так потішали себе, розважали, з сьогоднішнього дня засуджені чиїмось зловісним розпорядженням на повільне голодове вимирання, виснажувані каторжною працею, сім тисяч гаймашкерських рабів.
Бо другого дня була вже й субота, а третього — неділя, а потім знову всі дні тижня, а за ними дні й другого і третього, і т.д. тижнів, а в наші казанки однаково щодня потрапляла брудна, несолона рідина, де — коли не горошина за горошиною, то пшонина за пшониною ганялися з хворостиною…
Удвічі зменшили й порцію хліба: досі видавали кілову буханку на двох, відтепер — на чотирьох на добу. Скасували сахарин до ранкового й вечірнього чаю, а варили його в тих самих казанах, де й «гімель-зупи» (небесні, тобто, порожні, повітряні супи), ніколи казанів не миючи.
Багато пізніше ми дізналися, що так щедро годував нас напочатку, недовгий час, приватник-підрядник, що взявся був будувати це воєнне місто під Гаймашкером, на власні кошти, але хутко відмовився від підряду, чи був од нього усунутий, а нас узялося тепер харчувати австрійське військове інтендантство, прокляття на його голову!..
Коли досі, — дарма, що робота, здавалося, до краю виснажує людей, — часто липневими ночами вибиралися з бараків гуртки молодших і годинами виспівували, найбільше українських, мелодійних пісень, то тепер починаючи від нашої «страсної» п’ятниці, гаймашкерський багатоголовий табір одразу неначе завмер.
Поприходивши з роботи, люди камінням падали на вошиві матраци, часом блукали попід бараками тінями, тинялись навколо кухонних смітників, довго й уперто порпалися в покидьках, вишукуючи хоч лушпиння з картоплі, чи кістку з оселедця, обсмоктану куховарами-мадярами. І спали, спали ночами невпокійно.
Рідко коли спав тільки сербський барак. Був такий окремий барак, повно набитий сербами полоненими — стрункими, високими, чорнявими краснями, яким мадярське начальство ніколи не давало спокою ні вдень, ні вночі. На кам’яноломнях серби
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.