Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

мені пагорб у Тісіно, на якому я був лише раз? Траву я подарував одному старому селянинові, щоб він косив її, так само й не потрібні мені каштани й ожина. Що ж тоді робить той пагорб? Він збільшив свою вартість утричі. Натомість здійснити найпростіші зміни у своєму житті мені не щастить: коли я сам, я міг би правити за образ покутника, я їм тільки сосиски й картопляний салат, я працюю не п’ять днів на тиждень, як мої робітники, а шість, ба навіть у неділю, а часто й до пізньої ночі, й те, що я дедалі багатішаю, тут нічого не змінює. Невже я повинен грати в гольф? Цього я, звичайно, не кажу, а тільки думаю й розповідаю тим часом про свою роботу, і це наганяє нудьгу на мою дружину, це все відомі їй речі.

— Ти забагато працюєш.

Але я звертався до Ґантенбайна, щоб зрозумів і він. Чому він нічого не каже? Він тільки мене самого змушує бачити все, що я замовчую. Чому Гантенбайн не каже, що все отут — від Матіса в холі до платинового наручного годинника моєї дружини — вважає за нестерпний несмак?

Ми вже не друзі.

Це засмучує мене.

І, хоча він удає сліпого, той вечір був аж ніяк не добрий, а згодом, відвозячи його на вокзал, я взяв наш «Фольксваген», а не «Ягуар», щоб шум мотора не розповів йому про зміну в моєму житті, раптом він справді сліпий.

Гантенбайн відібрав у мене впевненість.

Я запитую себе, чи люблю я його...

Розмова з Бурі після партії в шахи, про жінок, начебто про жінок, але, власне, про чоловіків, які готують собі лихо своїм надто шанобливим ставленням до жінки...

Бурі (наскільки я зрозумів його):

Чоловік, який страждає через свою дружину, винен сам... Що робить чоловіків підпорядкованими? їхня зневага до жінки, якої вони не можуть прив’язати до себе, і тому вони змушені прикрашати її й прикидатися сліпими, а коли життя їх навчить, біжать до наступної, наче наступна не є знову-таки жінкою, і не можуть зректися своєї мрії... Що зневажають: їхню пасивність, та ще їхнє кокетство, де вже йдеться про зовсім іншу рису: постійність їхньої позиції як чоловікової дружини, натомість решту їхніх інтересів можна викрити як привід, або прикриття, або інтермецо; їхню невгамовну потребу в коханні, їхню звичку до того, що їм служитимуть (як сірник) і вони завжди матимуть привілей бути розчарованими, взагалі їхню звичку докоряти, але про причину докорів слід іще здогадатися, їхнє вміння мовчати, вони хочуть і вміють бути непроникними, їхнє вміння терпіти, хитрування, щоб виставити себе як жертву, а до того ж їхню огидну впертість кожної миті, їхній потяг до флірту навіть у щасті, їхню пронозувату готовність звалити на чоловіка все, що відбувається, а коли чоловік, щоб мати змогу діяти, хоче знати, про що, власне, йдеться, їхнє вміння лишити питання відкритим, вони лишають вибір за чоловіком, а отже, наперед звалюють на нього всю провину; взагалі їхню хворобливість, потребу в захисті та безпеці, а на додачу ще й притаманну їм моторошну несталість — одне слово, їхні чари... Поведінка чоловіка тим більше скидається на лицарську, що більшу зневагу він приховує в душі... Біологічна відмінність: жінка може за одну ніч переспати з десятьма чоловіками, чоловік із десятьма жінками — не може; він повинен мати жадання, а жінка дає змогу відбутися всьому й без жадання, саме завдяки цьому існують повії, а от їхнього чоловічого відповідника немає. Жінка; змушена до акторської гри марнославством свого чоловіка, вдає, ніби розчиняється в насолоді, навіть коли її немає; чоловік ніколи не знає напевне, що насправді відчуває жінка, і тому саме чоловік, а не жінка, зрікається себе, і це сповнює його недовіри... Жінка — людина тільки до того, як її кохають, інколи навіть після того, а тільки-но її кохають, вона вже диво, а отже, стає нестерпною...

— Еге ж, — киваю я, — нумо грати.

— Зрозумів?

— Не зовсім. Твій хід.

Бурі, походивши:

— Щодо твоєї Лілі...

— Моєї?

Я походив.

— Ага, — каже Бурі, — а-га-а.

Я міняю Лілину професію

(театр завдав мені страждань).

Ліля — не професійна актриса, а науковець, лікар, Ліля в білому робочому халаті, асистентка в Рентген-інституті при університеті, все цілком інше, Ліля гарна, але не брюнетка, а блондинка, в неї інший словник, тож Ґантенбайн інколи лякається і принаймні на початку навряд чи впізнає Лілю, вона розповідає те, що замовчувала актриса, й замовчує те, що розповідала актриса, передислокація сорому, відмінність інтересів, інше коло друзів, а передусім її словник відрізняється так разюче, що всі розмови Лілі з Ґантенбайном, щоб мати шанс не урватися, починаються з першого поцілунку. Її причандалля у ванній, яке бачить Ґантенбайн, таке саме...

Або:

Ліля — графиня, католичка, венеціанська графиня, морфіністка, снідає в ліжку, страви їй подає слуга в синій блузі. Очі, як після беладони. Її словник знову інший, так само й коло друзів; Ґантенбайна вважають за сліпого; декорації — палац. Її причандалля у ванній, яке бачить Ґантенбайн, таке саме...

NB.

І Ґантенбайн такий самий.

Вийшла нова газета, Ендерлін — головний редактор, перший номер непоганий, ба навіть дивовижний, але однаково правда, що я відмовився від Ендерліна.

Ліля як графиня

(чому й це не виходить?):

Вона справді графиня, звикла за багато сторіч, що на неї ніхто не кричить, і в мене ніколи і в думці не було накричати на неї, бо я, власне, лише запитав, чи вона чула гонг. Це сталося на початку нашого щастя, відтоді я знаю, яка вона вразлива і ляклива, яка чутлива до унтертонів у такому запитанні, й тому вже ніколи не запитував, чи вона чула гонг. Я просто чекаю, щоб вона підійшла до столу. Їй бракує лише відчуття часу, зате, знає Господь, вона має багато інших, важливіших чуттів, наприклад чуття стилю. Не тільки венеціанські меблі, не тільки її словник, який дає їй змогу обійтися без жодного вульгарного слова і при цьому висловити все, чого вона не хоче замовчати, — навіть її мовчання має стиль; годі навіть помислити, щоб хтось ставився до неї не як до графині. Навіть люди, які спілкуються з нею, набувають стилю. В цьому я пересвідчуюся раз по раз. Я бачу це навіть по Ґантенбайну: він ніякий не граф, але поводиться як граф, а втім, я ще не бачив жодного графа, який би