Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

Ніч. Тиша. Похмура, темна постать, від якої так і віє злом і… мешканці хутора, що повільно, немов сомнамбули, рухаються у наш бік. Усі до одного… навіть діти. У тому вигляді, як їх застало закляття. У довгих, білих сорочках… Тільки Оринка, що вийшла не з дому, а з сіновалу — не прикрита нічим, окрім розпущеного волосся. Руки витягнуті вперед, очі тьмяно відсвічують червоним… може, відблиски багаття, а може чаклунство? Справжня відьма. І гарна, зараза... Є на що подивитися. Не дивно, що мої найманці срібла не пошкодували. Якби не мав Сашку під боком, сам би не відмовився...

Стоп! От про що я думаю?! Трясця, жіноча краса, особливо нічим не прикрита, страшна сила. Зачепило, незважаючи на імунітет до магії.

І що робити?

Усі мої супутники сплять безпробудно. Поштовхав непомітно Сашку та лицаря — безрезультатно. Навіть не поворухнулися.

Можна, звичайно, схопитися, підняти тривогу. Але чого я цим досягну? Від беззбройних селян ми, звичайно ж, відіб'ємося. Але маг, щойно побачить, що розкритий — втече. А наступного разу вибере більш вдале місце, кращий час і застосує якесь серйозніше і більш убивче заклинання.

Зараз він, схоже, вирішив прибрати нас так, щоб усе виглядало як випадковість. Зупинився обоз на хуторі упирів, і… Загалом кінці у воду. Винних навіть не треба шукати.

Тому розбиратися треба саме з ним. Питання, як? Варто мені поворухнутися, як маг зрозуміє, що заклинання не спрацювало і втече.

Ех, був би я лучником. Лук Сашки поруч лежить, тільки руку простягни… Але, з моїм умінням використання лука — безглуздо й намагатися. Сто відсотків промахнуся. Та й не вдасться непомітно. Для цього треба хоча б навколішки встати.

Але й просто дивитися, нічого не роблячи, безглуздо. Хуторянам ще кроків двадцять і вчепляться в моїх супутників. Причому маг не дурень, йому охорона і даремно не потрібна, сомнамбули на обозників націлилися. А без них мули і з місця не рушать.

Каменем у нього хоча б кинути, чи що? А раптом вдало прикладу?

Ось тільки немає поряд каменів. Самі, пере тим як лягати, усе, що могло боки віддавити, прибрали.

Тьху... Менше голих дівок треба розглядати, може, й думки розумні швидше й частіше на гадку спадали б! Інвентар у тебе навіщо?

Трясця… Вибір невеликий. Декілька гоблінських копій, та пара їхніх же кинджалів. Все, умовно, метальне. Але проблема та сама, що і з луком. Вміння нуль… Хоча, я маю нерозподілений пункт.

Є… Але як навик активувати?

Дістав кинджали, покрутив у руках. Навіть вдав, що хочу замахнутися. Система, якщо й помітила мої потуги, то геть-чисто проігнорувала.

Якось інакше треба?

Покрутив ще трохи кинджали в руках і при цьому випадково взявся не за руків’я, а за лезо.

«Парні кинджали. — повідомила система. — Можуть використовуватись як метальні клинки. Нетипове. Штраф 50% до ураження. Для використання необхідний навик «Метальна зброя». Бажаєте вивчити навик самостійно? Вартість вивчення 1 пункт характеристик та 10 золотих»

Твою ж гіпотенузу! Зовсім інша справа! Плювати на штраф. Головне, — навик! А там буде видно.

Хочу…

Напис перед очима мигнув і змінився.

«Вітаємо! Ви вивчили навик «Метальна зброя» 1 рівня»

Супер! Ось тепер побачимо, чиї в лісі шишки!

Маг тим часом, впевнений, що йому ніхто не завадить, неквапливо рушив до возів, повертаючись до мене спиною.

Повільно й обережно я припідняв і сів. Воно б, звичайно, з колін було зручніше, але немає гарантії, що на мені не зашурхотить одяг або кольчуга не брязне. У цій тиші будь-який шурхіт як постріл буде, а другого шансу маг мені не дасть.

Вибрав для тіла максимально зручне положення і метнув кинджал. Вдих-видих, і слідом другий.

Першим, звичайно, схибив. Та й не чекав іншого. Надто вже неймовірним було б таке везіння. Натомість другий потрапив. Щоправда, обушком... Зате в потилицю.

В мага… згідно напису, що висвітився над головою… ого, аж 60-го рівня!.. смужка життя навіть не смикнулася, але деяке оглушення від удару він отримав. Навряд чи більше ніж на пару секунд, але я вже летів до нього… У сенсі мчав величезними стрибками, витискаючи зі свого тіла все, на що воно було здатне.

Маг, отямився майже миттєво, досить спритно розвернувся в мій бік, здіймаючи долоні… явно намірився прикласти чимось забійним… але я вже був поруч. І, витягнувши руку, тицьнув його в горло кінцем меча.

Досвіду боїв з магами у мене, звичайно, не було, зате була велика база прочитаних фентезійних книг. Де, майже в кожній, згадувалося, що в більшості випадків для формування заклинання, мало лише жестів — його ще необхідно вимовити вголос.

І якщо відрубати одним рухом руки я не міг, то позбавити його можливості розмовляти — запросто. Що й зробив…

Меч увійшов не надто глибоко. Такі рани легко лікуються. Але своєї мети досяг. Маг вхопився обома руками за горло, і замість членороздільної мови з рота його долинуло лише невиразне бурмотіння і булькання.

Отут би мені й зупинитися. Але адреналін, що кипить у крові, надто поганий порадник. І я, перехопивши меч обома руками, сильним ударом зніс магові голову, перш ніж зрозумів, що треба було не вбивати, а оглушити, зв'язати та допитати. Тому що питань у мене був віз і візок… А точніше — п'ять возів.