Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

І я, через зайву гарячість, так би мовити, власноруч позбавив себе можливості отримати хоч якісь відповіді.

Ось тільки, на жаль, ця розумна думка виникла вже після того, як обезголовлене тіло звалилося на землю.

Хоча, даремно я себе лаяв. Все одно нічого б із допитом не вийшло. Оскільки мертве тіло пролежало переді мною не довше кількох хвилин. А потім розтануло, наче цукор в окропі і зникло. Чи то остаточно покидаючи цей світ, чи переносячись на точку відродження. Як і належить кожному серйозному чарівнику.

— Ой, матусе! — майже водночас з цим, злякано й здивовано зойкнув дівочий голос, а потім за спиною швидко залопотіли босі ноги. Та так жваво, що поки я обернувся, то встиг лише побачити, як зникають у темному прямокутнику дверей стодоли дівочі сідниці.

— Що за мара? — трохи пізніше, не менш здивовано пробасив господар хутора, протираючи очі кулаками. — Якого дідька всі на подвір'я повилазили?

— Магія… — не дуже виразно відповів я. Але бажання заглиблюватись у тему не було. — Зранку поясню. Одне можу сказати напевно, цієї ночі ні нас, ні вас уже ніхто не потурбує.

— Як скажете, мілорд… — поступливо кивнув чоловік. — Про чари справді краще при сонячному світлі говорити. А потім гримнув на домочадців. — Чого зиркаєте? Хутко по лежанках! Чули, що мілорд лицар сказав? Усе завтра…

Потім обернувся до мене.

— Ми цеє… двері зсередини підіпремо…

— Розумно, — кивнув я. — Береженого і бог береже... Але, я більш ніж певен, сьогодні можна спати спокійно.

— А сам чого не спиш? — підійшла ззаду і тицьнулася носом у плече Сашка. — Переполошив усіх… А мені, між іншим, такий сон снився… Ммм…

— Ну, вибачай… — розвів я руками і тільки тепер помітив, що тримаю в руці закривавлений меч.

Збиратися в дорогу стали тільки-но розвиднілося.

Після моєї розповіді, все одно ніхто вже не зміг заснути. Розуміли, що напад навряд чи повториться, але залишатись на місці не хотілося.

Розштовхали візників… от у кого сон міцний, нічим не проймеш... і рушили далі.

Почувши скрип возів, із хати вийшов господар. Мабуть, хотів щось сказати чи спитати, але не наважився. Тільки вклонився до пояса, коли я махнув рукою на прощання.

— Дякую, мілорде. Доброго шляху.

Розумний чоловік. Збагнув, що інший, на моєму місці, міг би його з усім сімейством посікти і був би у своєму праві. Винен чи ні — хто розбиратиметься?

— І вам щасливо залишатися…

Перейшовши брід, довго думав: петляти далі лісами, чи вже можна вибиратися на королівський тракт? Оскільки ніяк не міг вирішити: нічний напад — результат того, що обоз, незважаючи на всі хитрощі, таки вистежили, — чи ми випадково підвернулися під руку магу, що промишляє розбоєм? Якщо перше, то ховатися далі немає сенсу і можна вибиратися на тракт, щоб збільшити швидкість пересування. Раніше дістанемося на місце... А якщо друге, і нас все ще не знайшли, то... Загалом, поквапився я. Потрібно було все ж таки спробувати захопити мага живим. Ну та пізно метатися. Зробленого не виправити.

Подумав, подумав і вирішив не сіпатися. Може, обійдеться. Списати на випадковість. Ось якщо вдруге нападуть, тоді без варіантів. А поки що — вперед і бажано, без перекурів. Відпочили.

Прикро буде пройти велику частину шляху і втратити все майже поруч з метою.

— Прошу вибачити, якщо відриваю від важливих думок, — порівнявся зі мною сер Такс. — Але, у мене назріло одне запитання… котре, якщо ви не проти, мілорде, хотілося б прояснити.

— Запитуйте, — знизав плечима.

— Не поясните, як так сталося, що нас усіх накрило заклинанням, а на вас воно не подіяло?

— Ви мене в чомусь підозрюєте, милостивий пане? — припідняв я здивовано брову.

— Збережи Творець! — підняв руку у захисному жесті лицар. — Це було б безглуздо й невдячно. Адже тільки через те, що ви зуміли протистояти магії, ми зараз живі та можемо розмовляти. Тож забудьте… В чому, в чому — а в невдячності мене ще ніхто не звинувачував.

— Навіщо тоді ці розпитування.

— Помилуйте, мілорде... — прийшла черга дивуватися лицарю. — Невже незрозуміло? Я, як ви бачите, не біля каміна в родовому замку час проводжу. Відповідно, не проти був би теж придбати таке, дуже корисне, вміння. Якщо це можливо, а не особиста ваша найбільша таємниця. У цьому випадку прошу вибачити ще раз.

— Та нема ніякої таємниці… — я мимоволі зиркнув на Сашку, але дівчина була зайнята якимись своїми думками і до розмови не дослухалася. На відміну від найманців. Ті так напружилися, що, здавалося, ось-ось застрижуть вухами, як коні. — У мене артефакт є проти магічних атак. — Закочую рукав і демонструю кістяний браслет, піднятий із убитого вовка.

— Цікава річ... — оцінив сер Такс. — А де придбали? Дорогий, мабуть?

— Не покупна річ… Напередодні лігво печерних гоблінів зачистив, — вирішив трохи спотворити правду. Здалося, що так правдоподібніше буде. — Ось там і знайшов його. Вождь мав. Мабуть, той не надто довіряв своєму шаманові і десь запасся потрібним артефактом.