Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Скрак гралася з чимось на газоні, де вирощували культурну траву, борючись з ліанами. Притиснувши вусики до голови, велика сокирогонча качалася та щось гризла.

— Скрак, — гукнув Балат, шкутильгаючи ближче, — що це там у тебе, дівчинко?

Сокирогонча звела очі на хазяїна й настовбурчила вусики. Двома голосами, що озивалися луною, накладаючись один на одного, вона видала трубний звук і знову повернулася до гри.

«От бісова тварина, — з любов’ю подумав Балат, — ніколи до пуття не слухається». Він розводив сокирогончих ще з юних літ і з’ясував — як і багато хто до нього, — що чим розумнішою була тварина, тим більше схильною до непослуху. Ні, Скрак була вірною, але відмовлялася коритися в дрібницях. Мов мала дитина, що намагається довести свою незалежність.

Підійшовши ближче, він побачив, що Скрак вдалося впіймати співунця. Ця істота завбільшки з кулак за формою нагадувала загострений диск, з ребра якого стирчали чотири верхні кінцівки, що й видобували звуки, шкрябаючи вздовж горішнього боку панцира. Чотирма нижніми кінцівками з протилежної сторони вона зазвичай чіплялася за кам’яну стіну, але Скрак їх уже відгризла. Відірвала й дві верхні, а також примудрилася розколоти панцир. Балат ледь не відібрав у неї здобич, щоб самому відірвати решту, але вирішив, що краще було дати Скрак побавитися.

Та облишила співунця й глянула на Балата, запитливо звівши вусики. Її підтягнуте тіло лиснілося, і, припавши на задок, вона витягнула перед собою всі шість кінцівок. У сокирогончих немає панцира чи шкіри, натомість їхнє тіло вкрите чимось середнім між першим і другим, гладким на дотик та еластичнішим за справжній панцир, але цупкішим за шкіру й утвореним зі щільно з’єднаних пластин. Кутасте обличчя тварини, здавалося, виражало цікавість. Глибокими чорними очима вона уважно дивилася на Балата. Відтак тихо засурмила.

Балат усміхнувся і, нахилившись, почухав сокирогончу за вушними отворами. Тварина притулилася до нього. Вона, напевно, важила стільки ж, як і він. Великі сокирогончі сягали людині до пояса, але Скрак була іншої породи — дрібнішої та прудкішої.

Співунець почав смикатися, і Скрак жадібно накинулася на нього, трощачи панцир своїми сильними зовнішніми жувальцями.

— Скажи, Скрак, я — боягуз? — запитав Балат, опускаючись на лаву. Він відклав убік ціпок й ухопив маленького краба, що ховався на боковій поверхні лави. Його панцир забарвився у білий колір, зливаючись із каменем.

Він підняв тваринку, що гарячково перебирала ніжками. Траву газону спеціально вивели менш полохливою, і вона повизирала зі своїх нірок уже через кілька секунд після того, як він пройшов. Розцвітали інші екзотичні рослини, визираючи зі скойок чи шпаринок у землі, і скоро довкола нього вітер погойдував червоні, жовтогарячі та блакитні пасма. Хоча простір біля сокирогончої залишався голим. Скрак настільки захопилася своєю здобиччю, що навіть культурні рослини сиділи через неї по норах.

— Я не міг податися навздогін Джасні, — сказав Балат, беручись висмикувати краб’ячі ніжки. — Лише жінка могла би підібратися до неї достатньо близько, щоби вкрасти Душезаклинач. Ми це обговорили. Крім того, треба ж комусь залишатися тут, дбаючи про маєток.

Жалюгідні відмовки. Він і справді почувався боягузом. Балат висмикнув іще кілька ніжок, та це не принесло задоволення. Краб був замалим, і вони відривалися надто легко.

— Імовірно, цей план навіть не спрацює, — вів далі він, закінчуючи з ніжками. Дивне враження справляє така істота, коли кінцівок у неї більше нема. Краб був усе ще живий. Хоча звідки це відомо? Без ніжок, якими можна було би ворушити, тварючка здавалася такою ж мертвою, як і камінь.

«Руки, — подумав він, — ми розмахуємо ними, щоби здаватися живими. Ось яка від них користь». Він просунув пальці між половинками краб’ячого панцира і взявся виважувати їх, беручи на злам. Так йому хоча би приємно було відчувати спротив.

Їхня родина була зруйнована. Роками терплячи жорстоку вдачу батька, Аша Джушу погруз у розпусті, а Тет Вікім упав у відчай. Лише Балат залишився неушкодженим. Балат і Шаллан. Батько дав їй спокій і ніколи не зачіпав. Інколи Балат ненавидів її за це, та хіба ж можна по-справжньому ненавидіти когось на подобу Шаллан? Сором’язливу, тиху, тендітну.

«Мені не слід було відпускати її, — подумав він. — Мав знайтися інший шлях». Сама вона нізащо не впорається — напевно, страшенно налякана. Чудом було вже те, що їй вдалося аж стільки зробити.

Він пожбурив половинки краба через плече. «Якби лише Геларан був живий!» Їхній брат — тоді його називали Нан Геларан, оскільки він був найстаршим сином — не раз давав батькові відсіч. Що ж, тепер він, як і батько, мертвий. А після них залишилася сім’я калік.

— Балате! — гукнув чийсь голос. На веранді з’явився Вікім. Здавалося, у молодшого брата минув нещодавній напад меланхолії.

— Що? — запитав той.

Вікім метнувся східцями вниз і спішно попростував до нього, тож ліани — а потому й трава — ховалися від його кроків.

— У нас проблема.

— Наскільки серйозна?

— Я б сказав, достатньо серйозна. Ходімо.

I-3

Тріумф невідання

Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, сидів на дерев’яній підлозі таверни, і лавісове пиво повільно просочувало його коричневі штани.

Брудний, заношений та обтріпаний, його одяг сильно відрізнявся від того простого, проте елегантного білого вбрання, яке він носив понад п’ять років тому, коли вбив короля Алеткару.

Голова опущена, руки на колінах, зброї немає. Він роками не прикликав Сколкозбройця і, здавалося, стільки ж не мився. Сет не скаржився. Якщо виглядаєш наче лайдак, то й довколишні ставляться до тебе як до лайдака. А лайдаків не посилають убивати людей.

— То, кажеш, він виконає все, що ти забажаєш? — запитав один із шахтарів, які сиділи за столом. Його одяг був ненабагато кращий від Сетового: вкритий таким шаром бруду й пилу, що складно було сказати, де закінчувалася брудна шкіра й починалася брудна тканина. Їхня компанія складалася з чотирьох чоловіків із глиняними кухлями в руках. У кімнаті смерділо тванню та потом. Стеля була низька, вікна — і то лише з підвітряної сторони — просто щілинами. Стіл був на живу нитку скріплений кількома шкіряними ременями, позаяк стільниця посередині розкололася надвоє.

Тук, нинішній Сетів господар, поставив свій кухоль на похилий край столу, що просідав під вагою його