Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Рапойто-Дубяго на мить замовк. Тюрин здивовано підняв брови.

— Я перевіряв — ходив до Солохи. Вона не змогла знайти його душу, — уточнив людополіціянт. — А тепер виявляється, що весь цей час він міг бути живий? Вербувати нових членів у цю таємну організацію змієпоклонців? На голову не налазить.

— Ви казали, він зв’язався з якимись людьми, ви когось із них бачили?

Поліціянти винесли Цегета з номера. Портьє притримав двері. Топчій ніс ноги. Рапойто-Дубяго відвернувся від колег і схилився до Тюрина. У синє обличчя ударив дим.

— Ні. Я тоді почав служити у поліції. Попечена мавка Пузріної тощо. Прагнув показати себе. Стійте! — хапаючись за думку, Рапойто-Дубяго підняв вказівний палець. — Лише раз я бачив Сашка зі значно старшим чоловіком. Дивно: вперше, коли вас побачив, я чомусь згадав його. Але той чоловік мав шрам на лівій щоці.

Тепер Тюрин нервово стиснув плечима, ніби не розумів, про що говорить Рапойто-Дубяго.

— Було б поговорити з Голубєвим. Він може знати, де зараз ваш брат.

— Так, Вальдемар Голубєв… — людополіціянт замислився. На дні темних очей з’явився дивний відблиск. Він глянув на аркуші з прізвищами, перевів погляд на Тюрина, неуважно посміхнувся і повернувся до тіла Цегета.

«Його не було ні серед живих, ні серед мертвих. Я перевіряв — ходив до Солохи», — відлунням відбилося у голові відживленого.

*

Тюрин вирішив не говорити батькам гімназистів справжню причину огляду їхніх дітей. Офіційно — це нова перевірка на зараження. Олександру Петровичу було достатньо тільки натякнути, що в околодку з’явились кощі, й батьки з готовністю показували дітей.

У реальності слід від укусу означав, що істота приречена. Люди перетворювалися на кощів за кілька хвилин після зараження, інші види — по-різному. Від години до доби. Найдовше опиралися інфекції водяники, але і вони зрештою ставали кощами. І порятунку від цього не було. Перетворених виловлювали, ізолювали і зрештою спалювали у яру біля Олександрівської лікарні, від чого на цілий околодок стояв задушливий сморід горілого м’яса.

Брак достовірної інформації грав на руку. Батьки вірили, що вчасно виявлений укус дозволить урятувати дитину.

Як і передбачав Тюрин, усі «херувими» мали знак Апі. Але ніхто з них не зміг пояснити, як і коли його отримав. На розпитування про участь у таємній організації гімназисти тільки кліпали очима і не розуміли, про що говорить синьопикий поліціянт.

Усі, крім родини Кендриків, мешкали далеко від Стрітенської церкви, та й Кендрики там майже не бували.

Інших людей із зошита Богрова діти не знали. Єдине, що всіх об’єднувало, — Перша гімназія. Там учився перед зникненням і Сашко Хоменко. Але його ім’я, як і опис, не викликали у гімназистів жодних емоцій.

Кендрик попросився поговорити з Тюриним без батьків. Мати злякано притулила хустку до рота, але скорилася. Батько зблід і попросив нічого не приховувати.

— Не кажіть їм, — опустив худі плечі Кендрик, — я справді не знаю, звідки це татуювання. — Під лопаткою у хлопчика чорнів знак Апі. — Але мені, Шанявському і Черняхівському снився один і той самий сон: жінка з золотими очима і зміїним тілом кликала до себе, — хлопчик густо почервонів, — а потім усі ми знайшли знак. І знаєте, — Кендрик звів на поліціянта великі допитливі очі, — коли ми з мамою після того сну були на службі у Стрітенській церкві, то мені здалося, що з золотоокою жінкою я зустрічався саме там. Але уві сні надворі було темно. А вдень під час служби я нічого не відчув. Ніби та істота, та жінка, могла з’являтися тільки вночі.

Людиноподібні Зайцев і Бернер підтвердили розповідь Кендрика.

Тюрин звелів приставити до п’ятьох гімназистів зі знаками Апі негласний нагляд. І Богров, і Цегет, на думку експертів, укоротили собі віку, але Олександр Петрович мав іншу версію. Їх знищує Сашко Хоменко, а отже, небезпека загрожує й іншим.

Студенти з зошита Богрова майже всі перебували поза межами Києва. Сікорський був за кордоном — випробовував новий літальний апарат, Шульгін викладав у Одесі, Булгаков поїхав до нареченої в Саратов. Усім телеграфували і просили з’явитися, але надії було мало — місто закрили на карантин. З Києва випускали хіба що червоний цукор і сухе варення.

Єдиний, хто точно залишався у Києві, був Вальдемар Голубєв.

*

Голубєви жили на Андріївському узвозі в одноповерховому будинку, покритому зеленою бляхою. З-за паркана визирали довгі гілки старезної липи. Влітку маєток потопав у зелені. Вікна, що виходили на вулицю, були завішані фіранками. Грубі дубові двері здавалися давно нефарбованими. Замість ручки було прикріплене велике металеве кільце у формі змія, що кусає себе за хвіст. Від будинку віяло старосвітськістю і водночас ворожістю. На подвір’ї стояла тиша, а у вікнах було темно. Дрібний сніг засіяв бруківку. Поодинокі пішоходи поспішали сховатися по домівках. Холод і кощі змушували швидше тікати з вулиць.

Тюрин узявся за кільце і постукав. Він навіть здивувався, коли за дверима почулося човгання кроків. Той, хто готувався відчинити, зазирнув у вічко й аж тоді підняв засув.

— І що цього разу? — відчинив сам господар. Степан Тимофійович Голубєв вразив кількаденною щетиною і давно нечесаним білим волоссям. Очі професора ввалилися, погляд зробився різким і підозрілим.

— Я шукаю вашого сина.

Голубєв скривився і вже почав зачиняти двері. Тюрин підставив ногу, перешкоджаючи старому.

— Йому може загрожувати небезпека.

Професор уважно подивився на відживленого, визирнув на вулицю, чи не чатує хтось підозрілий, і запустив поліціянта досередини.

Кабінет Голубєва нагадав батьківський. Так само багато книжок, купи пилу і паперів. Щоправда, стіни прикрашали фотокартки з дамами. А на туалетному столику лежали предмети дамського туалету: стрічка, дзеркальце, роговий гребінець і навіть балетна туфелька. Голубєв, як і перелесники, залишав трофеї любовних перемог.

Степан Тимофійович усівся у фотелі. Домашній халат розчахнувся й оголив старечу ногу у витертій пантофлі. Професор поправив одяг і втупив у Тюрина незадоволений погляд.

— Мушу сказати, після останньої нашої зустрічі мав кілька пренеприємних тижнів. Особливо дісталося від мого коханого сина. Тож ваше товариство мені не вельми приємне, — Голубєв узяв склянку з якоюсь каламутною рідиною. — Давайте швидше. Що йому загрожує?

— А можу я поговорити з ним особисто? — Олександр Петрович подивився на портрети, намагаючись впізнати мати молодшого Голубєва.

— Ви що — не почули? Після подій у Думі Вальдемар тут нечастий гість. А де шукати — не знаю. Він давно живе своїм розумом.

Тюрин перевів погляд на старого. До нього мав не менше запитань.

— Можливо, ваш син пов’язаний з убивством прем’єра.