Читати книгу - "Нічний черговий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Будь ласка, пляшку «Моє е Шандон»,— замовив він бармену.— І два келихи.— Мені він все ще не сказав ні слова. Коли бармен налив шампанське, Фабіан повернувся до мене й підняв свій келих.— За нас,— сказав він і приязно всміхнувся.— Я не розмовляв з гером Штюбелем.
— Чудово,— відгукнувся я.— А я не дзвонив у поліцію.
— Я говорив з тією старою жінкою, по-італійському,— вів далі Фабіан.— Вона плакала. Через десять хвилин після нашого від'їзду з'явилася поліція і заарештувала її хазяїна. Вони забрали картину. Це був справжній Тінторетто. Рік тому його вкрадено з приватної колекції десь у Вінтертурі.— Він голосно зареготав.— Я відчував, що в мене були підстави поїхати в Лугано разом з вами, професоре Граймс.
Ми цокнулися, й Фабіан знову зареготав, як божевільний. Усі, хто був у барі, з подивом обернулися в наш бік.
16
Покінчивши в такий спосіб зі справами в Лугано, наступного ранку ми вирушили на своєму темно-блакитному «ягуарі» у Гштад. Цього разу за кермом був я і, насолоджуючись м'якою ходою машини, вів її між сяючими на сонці гірськими вершинами. Фабіан, який сидів біля мене, весь час насвистував якусь мелодію. Я впізнав тему з концерту Брамса, який ми слухали кілька днів тому. Час від часу він мовчки хихотів. Напевно, уявляючи, як себе почуває гер Штюбель у в'язниці.
Містечка, які ми минали, були чистенькі й добре сплановані, поля чітко розкреслені, ферми — з великими стодолами, вкритими стрімкими спадистими дахами, свідками солідного, надійного спокійного життя, закоріненого у славному минулому. Це був край миру і життєдайності, і просто неможливо було уявити собі тут ворожі армії, що наступають цією країною, дезертирів, що кудись тікають, кредиторів і сищиків, що нишпорять по ній. Я був глибоко переконаний: якби поліцейський, що випадково нам зустрівся і привітно помахав рукою, вказуючи дорогу, дізнався, що то за двоє джентльменів сидять у чудовій блискучій машині, він би негайно нас заарештував і випровадив за найближчий кордон.
На щастя, по дорозі Фабіанові не траплялося нагоди випробувати фортуну, ризикнувши нашими грошима, отож я відпочивав, звільнившись на якийсь час від того нервового збудження, яке завжди відчував, коли Фабіан підходив до телефону або тягнув мене в банк. Крім того, мій шлунок сьогодні не нагадував про себе, і я з приємним нетерпінням очікував обіду. Фабіан, як завжди, знав у Берні один чудовий ресторан і обіцяв мені розкішну трапезу.
Рівномірний, спокійний рух машини збудив у мені сласні бажання, я з задоволенням згадував найніжніші моменти нашої нічної зустрічі з Лілі у Флоренції і з нетерпінням чекав, коли знову побачу Юніс з її милими дитячими веснянками на кирпатому англійському носику, тоненьку шийку і пишні перса дівчини дев'ятнадцятого століття. Якби вона сиділа зараз поруч зі мною замість Фабіана, я без вагань зупинився б біля одного з цих придорожніх готельчиків з назвами типу «Lowen und Hirschen» або «Drei Koenige»[14] і найняв би кімнату на кілька годин. Дарма, втішав я себе, очікувана насолода — найбільша насолода, і дужче натискав на акселератор.
Милуючись засніженими полями, я відчув, що хочу покататися на лижах. Після перебування у задушливій атмосфері Цюріха з його банкірами і діловими людьми мене вабили свіже повітря і спорт.
— Ви коли-небудь катались на лижах у Гштаді? — запитав Фабіан. Мабуть, його думки перебігали у тому ж напрямі, що й мої.
— Ні,— відповів я.— Тільки у Вермонті і Санкт-Моріці. Але мені казали, що тут доволі зручні траси.
— Як і в будь-якому іншому місці,— озвався Фабіан,— тут можна вбитися насмерть.
— А дівчата добре катаються?
— Як усі англійці. «Любі друзі, заїдьмо в цю ущелину...»,— продекламував він і засміявся.— З ними треба весь час рухатися. Це вам не місіс Слоун.
— Не нагадуйте мені про неї.
— Що, нічого не вийшло?
— Та як вам сказати...
— Цікаво, чого ви морочилися з нею? Навіть не знаючи вас, я розумів, що ця жінка — не у вашому стилі.
— Звичайно. Але все це на вашій совісті,— сказав я.
— Як це? — здивувався Фабіан.
— Я думав, що Слоун — це ви,— пояснив я.
— Що?
— Я думав, що це він узяв мою валізу,— і я розповів йому про коричневі черевики і червону вовняну краватку.
— Бідолаха!— поспівчував Фабіан.— Тиждень, проведений з місіс Слоун, можна викреслити з життя. Аж тепер я починаю відчувати свою провину. Вона пхала свій язик вам у вухо?
— Намагалася.
— Одного разу я теж три дні мав цю радість. У минулому році. А як ви з'ясували, що Слоун — не та людина?
— Краще я вам не скажу.— Історія про те, як містер Слоун застав мене в своєму номері, коли я з гіпсом на цілком здоровій нозі, намагався натягти на другу ногу його черевик, що був занадто малий, про те, як він викинув у вікно подарований мені годинник і мій власний черевик, помре разом зі мною.
— Не хочеться говорити...— Фабіан потроху дратував мене.— Не забувайте, що тепер ми партнери.
— Я не забуваю. Розповім якось іншим разом,— пообіцяв я.— Коли нам обом потрібно буде добре посміятися.
— Думаю, колись такий час настане,— погодився він.
Потім якийсь час він мовчав. Ми мчали крізь дивовижні, прекрасно збережені швейцарські соснові ліси.
— Дугласе, дозвольте мені задати вам делікатне запитання,— озвався Фабіан знов.— У вас лишилися які-небудь особисті зв'язки в Америці?
Я відповів не відразу: подумав про Пет Майнот і Евелін Коутс, про брата Хенка, озеро Шамплейн, гори у Вермонті, про шістсот другий номер. І ще згадав Джеремі Хейла і міс Шварц.
— Не думаю,— сказав я.— А чому ви про це спитали?
— Чесно кажучи,— признався він,— через Юніс.
— А в чому річ? Вона щось казала?
— Ні. Але згодьтеся, ви... як би це краще сказати... поводитесь надто стримано.
— Вона скаржилася?
— Мені вона, звичайно, нічого не казала. Але Лілі натякає, що Юніс просто приголомшена. Після того, як вона спеціально прилетіла з Англії...— Він знизав плечима.— Ви розумієте, що я маю на увазі?
— Звичайно.— Я почав відчувати себе незручно.
— Дугласе, ви любите дівчат?
— Ну-ну,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний черговий», після закриття браузера.