Читати книгу - "Двійник"

Цвяхи з вищанням вирвалися на волю.

Корсо відкинув лома. Вони з Єйтсом потягнулися в яму, взялися за край кришки й підняли її. На мить усі замовкли. Дивилися в яму, яку повністю заливало світло прожекторів.

— Не розумію, — сказав Єйтс.

Усередині було порожньо.

Вони поверталися додому вночі трасою, що блищала від дощу. Двірники автомобіля Мори повільно, гіпнотично ходили затуманеним вікном.

— Стільки крові на кухні, — сказала Ріццолі. — Ви знаєте, що це значить. Амальтея вбивала раніше. Ніккі та Тереза Веллс — не перші її жертви.

— Джейн, вона не сама була в тому домі. Там жив ще й її кузен, Елайджа. То міг бути він.

— Їй було дев’ятнадцять, коли зникли Седлери. Вона мусила знати, що відбувається в неї на кухні.

— Це не значить, що саме вона це робила.

Ріццолі глянула на неї.

— Ви вірите в теорію О’Доннел? Про Звіра?

— Амальтея шизофренічка. Скажіть, як людина із таким безладом у голові могла вбити двох жінок, а тоді прийняти дуже логічне рішення спалити тіла, знищуючи докази?

— Не так уже й добре вона замела сліди. Її спіймали, згадуєте?

— Поліції Вірджинії пощастило. Її спіймали під час звичної зупинки автомобіля — це не блискуча детективна робота. — Мора дивилася на туман, що кучерями повз порожньою трасою. — Вона не сама вбила тих жінок. Хтось мусив їй допомагати, хтось залишив відбитки пальців у її автівці. Хтось, хто був із нею від самого початку.

— Її кузен?

— Елайджі було всього лиш чотирнадцять, коли він закопав живцем ту дівчину. Що за хлопець таке зробить? Що за чоловік із нього виросте?

— І уявляти не хочу.

— Гадаю, ми обидві це знаємо, — сказала Мора. — Ми обидві бачили ту кров на кухні.

«Лексус» із гудінням котився дорогою. Дощ ущух, але повітря все одно парувало, туманом піднімаючись над лобовим склом.

— Якщо вони справді вбили Седлерів, тоді цікаво… — Ріццолі подивилася на Мору. — Що вони зробили з немовлям Карен Седлер?

Мора не відповіла. Вона не зводила очей із шосе, усе їхала вперед. Ніяких об’їздів, ніяких побічних шляхів. «Просто їдь собі далі».

— Розумієте, куди я веду? — сказала Ріццолі. — Сорок п’ять років тому кузени Ленк убили вагітну жінку. Рештки дитини зникли. П’ять років потому Амальтея Ленк приходить до офісу Ван Ґейтса в Бостоні, аби продати двох новонароджених дочок.

Пальці Мори заніміли на кермі.

— Що, як діти були не її? — сказала детектив. — Що, як Амальтея насправді вам не мати?

23

Метті Первіс сиділа в темряві й думала про те, скільки часу потрібно людині, щоб померти з голоду. Їжа в неї закінчувалася надто швидко. У пакеті лишилося тільки шість шоколадок, півпачки крекерів і кілька шматочків в’яленої яловичини. «Треба береги її, — подумала вона. — Треба, щоб вистачило…»

«Для чого? Щоб померти від спраги?»

Вона відкусила дорогоцінний шматок шоколадки й мало не піддалася спокусі відкусити ще раз, але змогла втриматися силою волі. Акуратно загорнула батончик, лишивши на потім. «Якщо все буде дуже погано, мені завжди лишається папір, — подумала вона. — Папір же їстівний? Його роблять із дерева, а голодні олені об’їдають із дерев кору, отже, він мусить мати якусь поживну цінність. Так, збирай папір, не брудни його». Метті неохоче кинула недоїдену шоколадку до пакета. Заплющила очі, подумала про гамбургери, смажену курятину і всі ті заборонені наїдки, у яких відмовляла собі після того, як Двейн сказав, що вагітні жінки йому схожі на корів. Тобто вона нагадувала йому корову. Два тижні після того вона не їла нічого, крім салатів, поки одного дня не відчула таке запаморочення, що всілася на підлогу просто посеред супермаркету. Двейн розчервонівся, поки навколо них збиралися стривожені жінки, без упину питаючи, чи все добре з його дружиною. Він відмахувався від них, а сам сичав на Метті, щоб вона скоріше вставала. Він завжди казав, що імідж — це все, і от стоїть Містер «БМВ», а його дружина-корова в легінсах для вагітних розвалилася на підлозі. «Так, Двейне, я корова. Велика прекрасна корова, яка носить твоє дитя. То прийди і врятуй нас, чорт забирай. Урятуй нас, урятуй».

Над головою зарипіли кроки. Метті підняла очі, поки наближався її викрадач. Вона вже навчилася впізнавати його ходу — легку й обережну, як у кота на полюванні. Щоразу, як він приходив, вона благала відпустити її. Щоразу він просто йшов геть, лишаючи її в ящику. Тепер у неї закінчувалася їжа та й вода теж.

— Жіночко.

Вона не відповіла. «Хай сумнівається, — подумала вона. — Почне переживати, чи зі мною все гаразд, і муситиме відкрити ящика. Я потрібна йому жива, або ж він не отримає свого дорогоцінного викупу».

— Поговоріть зі мною, жіночко.

Метті мовчала. «Усе решта не спрацювало. Може, це його налякає. Може, він випустить мене».

Удар по землі.

— Ви там?

«Де ще мені бути, мудило?»

Довга пауза.

— Ну, якщо ви вже мертва, немає сенсу вас розкопувати, правда ж?

Кроки почали віддалятися.

— Чекай. Чекай! — Метті ввімкнула ліхтарика й почала гатити в стелю. — Повернися, чорт забирай! Повернися!

Вона прислухалася, серце калатало. І мало не розреготалася від полегшення, почувши рипіння під його ногами. Хіба ж не жалюгідно? Вона дійшла до того, що благає його про увагу, як зневажена коханка.

— Ви не спите, — сказав чоловік.

— Ви говорили з моїм чоловіком? Коли він вам заплатить?

— Як почуваєтеся?

— Чому ви мені не відповідаєте?

— Спочатку відповідайте ви.

— О, я почуваюся просто супер!

— А як дитина?

— У мене закінчується їжа. Потрібно ще.

— У вас її достатньо.

— Перепрошую, але це я тут сиджу, а не ви! Я голодую. Як ви отримаєте гроші, якщо я помру?

— Не нервуйтеся, жіночко. Відпочивайте. Усе буде добре.

— Усе дуже не добре!

Відповіді не було.

— Гей. Гей! — заволала Метті.

Кроки знову віддалялися.

— Чекай! — Вона