Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— У стайні, недалеко від Приміського клубу. Вгадай, як її звуть.

— Звідки я можу знати?

— Серафіна. Хіба ж це не божа воля?

— Що ти, Міллі, я не можу...

— Не треба платити всі гроші враз. Вона — гніда.

— Яке це має значення!

— Вона дуже породиста: від Санта Тереси і Фердінанда Кастільського. І була б удвічі дорожча, якби не пошкодила собі бабку, беручи бар’єр. Нічого страшного, але тепер вона не може брати участі в перегонах.

— Хай вона коштує навіть чверть ціни. Зараз ми не можемо, Міллі.

— Я ж пояснила тобі: не треба зразу платити. Можна сплачувати кілька років.

— Вона здохне, а я все ще платитиму.

— Серафіна досить живуча. Вона протягне довше за автомобіль і навіть за тебе.

— Але, Міллі, тобі ж доведеться щодня їздити до стайні, та й за стійло платити...

— Я вже домовилася з капітаном Сегурою. Він призначив мені найменшу ціну. Навіть ладен прийняти її задарма, та я ж знаю, що ти цього не схочеш.

— А що це за Сегура?

— Начальник поліції з Ведадо.

— Господи, звідки ти його знаєш?

— О, він частенько підвозить мене в своїй машині.

— А мати ігуменя знає про це?

Міллі гордовито відповіла:

— Кожен має право на особисте життя.

— Слухай, Міллі, я не можу дозволити... Доведеться тобі повернути оце... причандалля. — Помовчавши, він сердито додав: — І щоб я більше неї чув про Сегуру!

— Не бійся. Він мене ще й пальцем не торкнувся, тільки співає сумних мексіканських пісень, коли сидить за кермом: про квіти і смерть, та ще одну — про бика.

— Міллі, я забороняю!.. Я про все розповім ігумені, якщо ти не...

Він побачив, що в зеленкуватих оченятах під густими чорними бровами з’явилися сльози. Уормолда охопив розпач: точнісінько так дивилася на нього дружина того жовтневого ранку, коли шість років спільного життя урвалися на півслові. Він спитав:

— Ти що, закохалася в того капітана?

Дві сльозинки скотилися по щічках, сяючи наче збруя, що висіла на стіні.

— Та хай йому абищо. Мені потрібна тільки Серафіна. Вона така струнка, така слухняна... всі кажуть.

— Міллі, донечко, якби я міг...

— Е, я знала, що таке буде. Чула всім своїм серцем. Не помогли й ті дві новени[80], що я прочитала. Я ж так старалася! Навіть не думала про земні справи. Більше не віритиму їм. Ніколи, ніколи!

Голос її відлунював, наче у ворона Едгара По[81]. Хоч сам Уормолд не був віруючий, але не хотів чимось похитнути її віру. Особливо боявся цього тепер. Тому сказав:

— Пробач мені, Міллі...

— Я навіть відстояла дві зайві меси.

Вона звалювала на його плечі своє тяжке розчарування у віковічній ворожбі. Легко сказати, що дитині нічого не варт заплакати, та коли ви — батько, то не можете сприймати це з такою байдужістю, як учителька чи гувернантка. А що, як дитину пойме таке відчуття, ніби світ зовсім змінився, мов обличчя людини в передсмертну мить?..

— Міллі, я обіцяю... якщо в майбутньому році... Знаєш що: залиш у себе оце причандалля...

— Яка користь від нього без коня? Крім того, я вже сказала капітанові Сегурі...

— До дідька капітана Сегуру! Що ти йому сказала?

— Ну... що досить тебе попрохати, і ти подаруєш мені Серафіну... що ти такий хороший! Про молитви я йому нічого не казала.

— Скільки ж вона коштує?

— Триста песо.

— О Міллі, Міллі... — Йому залишалось тільки поступитися.— Ну, а за стайню сплачуватимеш із своїх коштів.

— Звичайно! — Вона цмокнула його у вухо. — З наступного місяця, гаразд?

Обоє добре знали, що цього ніколи не буде.

— От бачиш, мої новени все-таки допомогли, — щебетала Міллі. — Завтра прочитаю ще одну, щоб у тебе покращали справи. Тільки от якому святому...

— Я десь чув, що невдахам пособляє святий Іуда, — сказав Уормолд.

Розділ третій

1

Уормолд частенько мріяв про те, що якось уранці він прокинеться власником великих заощаджень; йому ввижались акції, сертифікати, розкішні дивіденди — все як у тих багатіїв з передмістя Ведадо. Тоді вже вони з Міллі повернуться до Англії, де не буде капітана Сегури, ні отих клятих свистунів. Та мрії його танули, тільки-но він заходив до величезного американського банку в Обіспо. Ступаючи під масивний портал, оздоблений орнаментом із чотиризубого листя конюшини[82], він знов обертався на маленького ділка, заощаджень якого ніколи не вистачить, щоб вивезти Міллі в безпечне місце.

Одержувати гроші в американському банку багато складніше, ніж в англійському. Американські банкіри поважають тільки особисті контакти: касир має удавати, ніби він випадково зустрівся з клієнтом і дуже радий, що йому так пощастило. «Хто б міг подумати,— здається, говорить його підлеслива усмішка,— що я зустріну саме вас, та ще й тут, у банку!» Побазікавши з ним про се, про те, ви боязко простягаєте чек (як це неприємно й надокучливо!), та тільки-но касир погляне на чек, як дзеленчить телефон.

— А, Генрі! — здивовано кричить у трубку, неначе цей дзвінок для нього теж неабиякий сюрприз. — Ну, як ви там? — Він довго слухає «новини» й запопадливо усміхається до вас: нічого, мовляв, не поробиш — справи. — Так, треба визнати, Едіт була вчора справжня красуня,— говорить далі.

Уормолд нетерпляче переступає з ноги на ногу.

— Так, вечірка була чудова... Я?.. О, прекрасно!.. Ну, а чим можу служити вам сьогодні?..

— ........................

— Ну що ви, прошу. Адже ви знаєте, Генрі, ми завжди раді зробити вам послугу... Сто п’ятдесят тисяч доларів на три роки? Та ні, які ж можуть бути труднощі — для такої фірми, як ваша!.. Доведеться тільки погодити з Нью-Йорком, та це дрібниці. Загляньте як-небудь при нагоді й домовтеся з управляючим... Сплачувати помісячно?.. Навіщо, коли справа стосується американської фірми!.. Думаю, погодимося на п’яти відсотках... Тоді