Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

Уормолдів чек, здавалося, тремтів од власної нікчемності. «Триста п’ятдесят доларів» — ця сума, написана на чеку, мала такий самий жалюгідний вигляд, як і всі його ресурси.

— ...Побачимося завтра у місіс Слейтер?.. Гаразд, зіграємо. Тільки з умовою — не виймати козирів з рукава!.. Коли буде відповідь із Нью-Йорка?.. Днів через два, якщо запитаємо телеграфом... Завтра об одинадцятій?.. Як вам зручніше, Генрі, приходьте, і край. Я попереджу управляючого. Він дуже вам зрадіє... Пробачте, що затримав вас, містере Уормолд.

Як завжди, він назвав його на прізвище. «Мабуть, — подумав Уормолд, — зі мною невигідно триматися запанібрата. А може, це тому, що я англієць?»

— Триста п’ятдесят доларів?

Касир зиркнув у книгу і почав лічити банкноти. Раптом знов задзвонив телефон.

— А, місіс Ешворт! Де це ви пропадали?.. В Майямі? Не може бути!..

Місіс Ешворт забрала ще кілька хвилин. Нарешті касир віддав Уормолдові гроші й разом з ними рахунок.

— Ви, здається, прохали тримати вас у курсі?..

У рахунку було підкреслено, що він перебрав п’ятдесят доларів.

— Дуже вам вдячний, — кивнув Уормолд. — Але турбуватися не варт.

— Що ви, банк зовсім не турбується, містере Уормолд. Ви ж самі прохали.

Уормолд подумав: «Еге, якби я перебрав п’ятдесят тисяч, то він, певне, звав би мене Джімом».

2

Сьогодні йому чомусь не хотілось зустрічатися з доктором Гассельбахером за ранковим «дайкірі». Той іноді здавався йому надто легковажним, тому Уормолд замість «Диво-бару» попрямував до «Нечупари Джо». Жоден гаванець не відвідував «Нечупари Джо», бо туди вчащали туристи, але їх ставало щодень менше: президентська диктатура зовсім підупала на силі. Хоча в катівнях хефатури[83] споконвіку робилися темні справи, це мало стосувалося туристів із «Насьйоналя» чи «Севіл-Білтмора»; та коли одного з них убило сліпою кулею в той час, як він фотографував мальовничого жебрака під балконом президентського палацу, той постріл, пролунав похоронним дзвоном по всіх туристських маршрутах, «включаючи прогулянку на пляж Верадеро і по пікантних місцях нічної Гавани». Куля розбила на друзки й апарат потерпілого, що особливо налякало його супутників. Уормолд чув потім, як вони говорили в барі «Насьйоналя»:

— Наскрізь пробило камеру. П’ятсот доларів — собаці під хвіст.

— А його одразу вбило?

— Ще б пак. А лінзи... Скалки порозліталися метрів на п’ятдесят... Осьде! Везу додому, щоб показати містерові Гампельнікеру.

Цього ранку в довжелезній залі бару не було нікого, крім учорашнього елегантного незнайомця в одному кутку та гладкого агента туристської поліції, що пахкав сигарою, в другому. Англієць так захоплено споглядав батарею пляшок, що спершу й не помітив Уормолда.

— Кого я бачу! — раптом вигукнув він. — Містер Уормолд?

Уормолд здивувався, звідки той знає його прізвище: адже він не встиг дати йому фірменої картки.

— Вісімнадцять сортів шотландського віскі, разом із «Чорною етикеткою»! — сказав той. — А пшеничного я навіть не рахував. Чудова картина! Просто-таки чудова... — повторив захоплено. — Ви бачили щось подібне?

— Аякже, бачив. Я колекціоную пробні пляшечки і назбирав уже дев’яносто дев’ять штук.

— Цікаво. А що зараз питимете? «Гейг»?

— Дякую. Я вже замовив собі «дайкірі».

— Терпіти не можу цієї бурди.

— Ви вже надумали, який пилосос купити? — спитав Уормолд, щоб якось підтримати розмову.

— Пилосос?!

— Так, так, електропилосос. Я ними торгую.

— Ах, пилосос... Ха-ха! К бісу той мотлох. Давайте краще випнемо шотландського.

— Я зранку не п’ю міцного.

— Ех ви, південці!

— До чого тут південці?

— Рідка у вас кров, от що. Певне, від сонця. Ви ж народилися в Ніцці?

— А ви звідки знаєте?

— Та дещо чув... Правду кажучи, я давно збирався Поговорити з вами.

— Будь ласка.

— Не тут. Десь в іншому місці. Надто багато всякої шушвалі вештається довкола.

То була неправда. Жодна жива душа не підходила до яскраво освітлених палючим сонцем дверей. Поліцейський з сигарою мирно куняв за своїм столом: не було жодного туриста, який потребував би його допомоги. Уормолд промовив:

— Якщо відносно пилососа, то підемо до крамниці.

— Не треба. Я не хочу, щоб мене там бачили. Бар цілком підхоже місце: зустріли земляка, вирішили посидіти, адже натурально, га?

— Не розумію.

— Ну, ви ж знаєте, як це буває?

— Не знаю.

— Як, ви не вважаєте, що це цілком натурально?

Уормолд підвівся. Поклав на стойку вісімдесят центів і сказав:

— Мені пора до крамниці.

— Чого?

— Я не люблю залишати Лопеса самого.

— А, Лопеса... От про нього я й хочу з вами поговорити.

Уормолд знову подумав, що це якийсь дивак-інспектор із головної контори, та той зовсім ошелешив його, шепнувши:

— Ідіть у клозет, а я слідом за вами.

— У клозет?! Навіщо?

— Тому, що я не знаю, де він.

У цьому божевільному світі краще підкорятись. Уормолд повів незнайомця крізь задні двері і показав, де вбиральня.

— Сюди.

— Ідіть попереду, голубе.

— Мені не треба.

— Без зайвих розмов, — наполягав той. Він схопив Уормолда за плече і ввіпхнув у двері, за якими було два умивальники, стілець з відламаною спинкою, кілька кабін та пісуарів. — Ви сідайте, а Я пущу воду. Тоді буде натуральніше, — пояснив він (слово «натуральний», певне, було його улюбленим),—і, крім того, це знешкодить мікрофон.

— Мікрофон?!

— Ви здивовані? Ну що ж. Можливо, тут і нема мікрофона. Але правила є правила. Той, хто дотримується правил, завжди виграє. Хай собі вода тече.

— Та поясніть же нарешті...

— Обережність, знаєте, не завадить і в клозеті. У сороковому році один наш хлопець в Данії помітив із свого вікна, як німецький військовий флот пливе через Каттегат...

— Який гад?

— Каттегат... Він одразу зметикував, що почалась війна, і заходився палити папери. Попіл висипав в унітаз і потяг за ланцюжок. Але труби замерзли, і весь попіл сплив у ванні поверхом нижче. Квартира належала одній баронесі, старій діві, яка саме полізла купатися. Ну, і встряв наш хлопчина!

— Це схоже на шпигунство...

— Це і є шпигунство, голубе, як часто називають його романісти... Ось чому я хотів поговорити з вами