Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Ви що, з таємної розвідки?

— Хай буде так.

— А навіщо ж мені виганяти Лопеса? Він робить у мене десять років.

— Ми знайдемо вам іншого, який краще розуміється на пилососах. Але, натурально, останнє слово за вами.

— Я ж не належу до вашої розвідки.

— Потерпіть трохи, зараз дійдемо й до цього... Про всяк випадок ми перевірили вашого Лопеса. По-моєму, він «чистий». А от ваш друг Гассельбахер... Я б, наприклад, остерігався його.

— Звідки ви знаєте Гассельбахера?

— За ці дні я вже дещо рознюхав. Треба завжди бути У курсі...

— У курсі чого?

— Де народився отой Гассельбахер?

— Здається, в Берліні.

— На чиєму він боці — Заходу чи Сходу?

— Ми ніколи не говоримо про політику.

— А втім, це не має значення — всі німці однакові. Згадайте-но пакт Ріббентропа. Більше ми не спіймаємося на цей гачок.

— Гассельбахер не цікавиться політикою. Він старий лікар і живе тут цілих тридцять років.

— І все-таки ви собі навіть не уявляєте... Та ваша правда, було б дуже підозріло, якби ви зразу з ним порвали. Поводіть його трохи за носа, от і все. Він може навіть пригодитися...

— Я не збираюся кривити з ним душею.

— Так потрібно для справи.

— Я не бажаю брати участі у ваших справах! Чого ви до мене причепилися?

— Ви — англійський патріот. Живете тут давно. Поважний член Європейського комерційного товариства. А нам потрібний резидент у Гавані. Підводні човни потребують пального. Диктатори завжди знаходять спільну мову. Великі диктатори заманюють у свої тенета малих.

— Атомним човнам не потрібне пальне.

— Еге ж, голубе, еге ж. Але війна завжди трохи відстає од життя. Треба думати, що знадобиться й звичайна зброя. Крім того, не забувайте про економічне шпигунство: цукор, тютюн.

— Дані про це можна знайти в офіційних щорічниках.

— Ми не довіряємо їм, голубе. А з вашими пилососами ви скрізь маєте доступ.

— Що ж мені — аналізувати пил?

— Не смійтесь, голубе. Адже основні дані для справи Дрейфуса дала прибиральниця з німецького посольства, яка вигрібала сміття з корзин для паперів.

— Я навіть не знаю, як вас звати.

— Готорн.

— А хто ви такий?

— Ну, я організую розвідувальну мережу в районі Карібського моря... Хвилинку! Хтось іде... Я вмиваюсь, а ви зайдіть у кабіну... Не можна, щоб нас бачили разом.

— Нас уже бачили разом.

— Випадкова зустріч. Земляки.— Він запхнув Уормолда в кабіну.— Правила є правила, зрозуміло?

Настала тиша, лиш вода дзюркотіла з крана. Уормолд присів. Що йому лишалося робити?... Ноги його все одно виглядали з-за нижнього краю перегородки. Хтось відчинив двері й почовгав до пісуара. Вода все дзюрчала.

Уормолд дорікав собі, що не покінчив з усім цим одразу, що дозволив цьому негідникові затягти себе сюди. Нічого дивного, що Мері покинула його. Він пригадав одну їхню сварку: «Чому ти не вчиниш що-небудь? Стоїш отут, як бовдур!» «На цей раз,— подумав він,— я не стою, а сиджу». А що він міг сказати? Адже той не дав йому і слова мовити. Минали хвилини, а кубинець усе не виходив. Які в них, хай їм чорт, сечові міхурі! Готорн, мабуть, уже добре вимив руки. Вода перестала дзюрчати. Певне, він зараз витирає руки, а втім, згадав Уормолд, там нема рушника. Ото халепа! Та Готорн якось викрутиться. Правила є правила! Нарешті кубинець почовгав до дверей. Двері зачинились.

— Можна вже вийти? — спитав Уормолд.

То була повна капітуляція. Він підкорився наказу.

Біля кабіни почулась обережна Готорнова хода.

— Посидьте ще трохи, голубе, поки я вийду. Знаєте, хто то був? Отой поліцейський. Трохи підозріло, га?

— Він міг упізнати мене по ногах. Може, нам обмінятися штанами?

— Це буде ненатурально,— відказав Готорн,— але голова у вас варить. Я залишаю ключ од свого номера в рукомийнику. Готель «Севіл-Білтмор», п’ятий поверх. Сьогодні о десятій вечора. Треба все обговорити. Про гроші й таке інше... В портьє нічого не питайте, ідіть просто нагору.

— А вам ключ хіба не потрібний?

— У мене є відмичка. Бувайте.

Підвівшись, Уормолд встиг побачити, як зникла за дверима елегантна постать любителя вульгарного жаргону. В рукомийнику лежав ключ — «Кімната 510».

З

О пів на десяту Уормолд зайшов до Міллі, щоб побажати їй на добраніч. Тут, у царстві дуеньї, все було в ідеальному порядку: перед святою Серафіною горіла свічка, позолочений требник лежав біля ліжка, одіж була старанно прибрана, наче її зовсім не існувало, а в повітрі, мов фіміам, плавали пахощі одеколону.

— Ти чимось стурбований? — спитала Міллі.— Досі нервуєшся через капітана Сегуру?

— Ти мене ніколи не обдурюєш, Міллі?

— Ні, а що?

— Усі інші тільки те й роблять.

— І мама теж?

— Мабуть, що так... Раніше.

— І доктор Гассельбахер?

Він згадав розмову про негра і сказав:

— Можливо, теж. Іноді.

— Так роблять, коли люблять, еге ж?

— Не завжди. Пригадую, в школі...

Він затнувся.

— Що ти згадав, татку?

— Багато дечого.

Дитинство — це початок усякої зневіри. Спочатку глузують з тебе, потім ти сам починаєш знущатися з когось. І, завдаючи болю іншому, забуваєш, як боляче було тобі. Та він, Уормолд, чомусь — ні, зовсім не тому, що був надто добрий,— не став на такий шлях. Може, йому просто бракувало рішучості. Кажуть, школа шліфує вдачу людини, спилюючи гострі грані. То правда, грані йому обтесали, але зосталося щось зовсім безформне, як оті витвори «мистецтва» в сучасних музеях.

— Ти щаслива, Міллі?

— Авжеж!

— І в школі?

— Так, а що?

— Ніхто тебе більше не сіпає за коси?

— Звичайно, ні.

— І ти сама нікого не підпалюєш?

— Ну, тоді ж мені було тільки тринадцять,— гордовито мовила вона.— Що тебе бентежить, татку?

Вона сиділа на ліжку в своєму білому нейлоновому халатику. Уормолд любив її і тоді, коли дуенья була поруч, а ще більше — коли тої не було; в нього лишалося надто мало часу, щоб гаяти його марно. Здавалося, він проводжає дочку