Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

в далеку подорож, яку вона закінчить уже без нього. Час розлуки невмолимо насувався, наче станція, до якої прямуєш, і якщо Міллі вона віщувала щастя, то йому — самі лише втрати. Сьогодні Уормолд особливо гостро відчував це — не через Готорнову безглузду таємничість і не через жорстокості, що їх чинили поліція та уряд,— вони здавались йому мізернішими за наївні тортури в шкільному дортуарі... Маленький хлопчик з мокрим рушником у руках, якого він щойно згадав,— де він тепер?.. Жорстокі правителі приходять і зникають, як і міста, і фортеці, і трони. Вони не вічні. А от блазень, якого вони торік бачили з Міллі в цирку,— вічний, бо штуки його ніколи не міняються. Так, мабуть, і треба жити. Адже блазня не обходять ні примхи державних діячів, ні геніальні відкриття вчених.

Уормолд почав перекривляти своє відображення в дзеркалі.

— Що це ти робиш, татку?

— Хочу себе розсмішити.

Міллі пирснула.

— А я думала, ти сумуєш і чимось стурбований.

— Саме тому мені й хочеться сміятись. Ти пам’ятаєш блазня, якого ми бачили торік?

— Він упав з драбини просто у відро з вапном.

— Він падає в нього щовечора. Всім нам не завадило б стати блазнями. Ніколи не треба вчитися на власному досвіді.

— А мати ігуменя каже...

— Не слухай її. Бог теж не вчиться на власному досвіді, а то як же він міг би сподіватися на щось хороше в людині? Все лихо від учених, які додають два та два, і завжди виходить чотири. Ньютон, відкриваючи закон земного тяжіння, покладався на досвід, а потім...

— А я думала — на яблуко.

— Це одне й те саме. Потрібен був лише час, щоб з’явився лорд Резерфорд і розщепив атом. Він теж учився на власному досвіді, як і мешканці Хіросіми. От якби всі народжувалися блазнями, тоді б нам ніщо не загрожувало, крім кількох синців та плям од вапна... Ніколи не покладайся на власний досвід, Міллі. Це руйнує душевний спокій, а іноді й життя.

— Ну, що це ти знову витворяєш?

— Хочу поворушити вухами. Колись у мене добре виходило. А тепер ніяк не здолаю.

— Ти й досі сумуєш за мамою?

— Трапляється.

— Ти ще кохаєш її?

— Можливо.

— Вона, певне, була дуже гарна замолоду?

— Вона й тепер не стара. Їй тридцять шість.

— Ну, це вже стара.

— А ти зовсім її не пам’ятаєш?

— Не дуже. Вона ж завжди кудись їздила, правда?

— Здебільшого.

— Я часто молюся за неї.

— Про що ти молишся? Щоб вона повернулась?

— Та ні, зовсім не про це. Ми проживемо й без неї. Я молюся про те, щоб вона знову стала доброю католичкою.

— А от я — не католик.

— Це зовсім інше. Ти не відаєш, що чиниш.

— Мабуть, так.

— Я не хочу образити тебе, татку. Так кажуть богослови. Ти спасешся, як і всі добрі погани. Пам’ятаєш, як Сократ і Сетевайо...

— Який Сетевайо?

— Король зулусів.

— Про що ти ще молишся?

— Ну, останнім часом я, звісно, найбільше молилася про коняку.

Він поцілував її і побажав на добраніч.

— Куди ти йдеш, татку?

— Треба дещо владнати з твоєю конякою...

— Я завдаю тобі багато клопоту,— сказала вона байдужно. Потім солодко позіхнула і вкрилася простирадлом.— Як це все-таки здорово, що все, про що ти молишся, справджується!

Розділ четвертий

1

На всіх перехрестях йому пропонували таксі, наче він був приїжджий, і на кожному кроці до нього чіплялися сутенери: «Дозвольте прислужитись, сер?», «Я знаю тут усіх гарненьких дівчаток», «Бажаєте красиву жінку?», «Чи не купите пікантні листівки?», «Може, хочете подивитися збуджуючий фільм?» Ці люди були ще дітьми, коли він приїхав до Гавани; бувало, він не раз залишав їх стерегти машину за кілька сентаво, і хоча вони старіли разом з ним, та звикнути до нього ніяк не могли. Вони не визнавали його за місцевого, для них він так і лишився вічним туристом. Тому й чіплялися до нього, сподіваючись, що рано чи пізно він, як і інші, заходе подивитися на «надлюдину» в будинку розпусти «Сан-Франціско». Вони, як отой блазень з цирку, теж не хотіли вчитися на досвіді.

На розі Вірдудес з вікна «Диво-бару» до нього гукнув доктор Гассельбахер:

— Куди це ви так поспішаєте, містере Уормолд?

— Ділове побачення.

— Завжди можна викроїти хвилину для чарки шотландського.

Видно було, що він викроїв уже не одну хвилину.

— Я запізнююсь.

— У цьому місті не знають такого слова, містере Уормолд. До того ж я приготував для вас подарунок.

Уормолд повернув до бару. Невесело посміхнувшись власним думкам, спитав:

— На чиєму ви боці, Гассельбахере,— Заходу чи Сходу?

— Якого Сходу?.. Ах, ви про це... Начхати мені на тих і на других.

— Що за подарунок у вас для мене?

— Один пацієнт привіз мені з Майямі.— Гассельбахер вийняв з кишені дві маленькі пляшечки віскі: одна була «Лорд Калверт», друга — «Старий кравець».— У вас є такі? — запитав стурбовано.

— «Калверт» є, а «Кравця» нема. Дуже дякую, що пам’ятаєте про мою колекцію, Гассельбахере.

Уормолда завжди дивувало, що він існував для інших навіть тоді, коли не був у них перед очима.

— Скільки їх у вас тепер?

— Сто, разом із пшеничним та ірландським. Сімдесят шість самого тільки шотландського.

— Коли ви їх вип’єте?

— Можливо, коли назбираю двісті.

— Знаєте, що я зробив би? Грав би ними в шашки: б’єш шашку — випиваєш пляшечку...

— Непогана ідея.

— До того ж шанси на виграш однакові: кращий гравець мусить більше пити. Еге ж, здорово? Випийте ще чарочку.

— Ну що ж, хай буде так.

— Мені потрібна ваша допомога. Вранці мене вкусила оса.

— Ви ж лікар, а не я.

— Не в цьому річ. Через годину я їхав до хворого в аеропорт і задушив