Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я спустився вниз, ще раз попросив всіх, до кого міг звернутися, щоб нікого не випускали нагору, щоб залишили буферну зону між барикадою на Грушевського і Кабміном. Це, в принципі, і було зроблено, хоча народ там був бойовий, кидалися в бій, не озираючись. До речі, ті люди, які уперше приїхали на Майдан, одразу і потрапляли під кулі. А досвідчені, які там стояли не перший день, більше розуміли ситуацію, більше орієнтувалися.
Ми отримали інформацію, що з Маріїнського парку тікають тітушки, розбігаються, тож знову сіли в машину і виїхали на Набережне шосе. Побачили групу кіровоградських антимайданівців, позабирали у них всі каски, погнали їх до автобуса і запакували туди. «Бігом в автобус! Тікайте!» – кажу. З Набережного шосе ми приїхали до готелю «Київ» і спостерігали вже з вікна: всі тікають – «Беркут», вевешники, всі. На якісь кілька годин урядовий квартал став узагалі вільний, не було нікого. А потім внутрішні війська підтягнулись назад і взяли в облогу Верховну Раду…»
Нарешті в кафе під’їхав чиновник. Підтягнутий, задоволений життям, у гарному костюмі, що добре сидів на ньому, і дорогих туфлях, він, неквапливо озираючись, підсів до їхнього столика, привітався:
– Слухаю вас, – сказав. – Чим можу допомогти?
– Нам Сашко Сірий вас рекомендував. Сказав, що ви йому в цьому питанні вже допомагали… – На цій фразі обличчя чиновника дивно смикнулося. – Нам потрібні автомати!
– Гральні? – Чиновник склеїв дурня, але швидко схаменувся. – Хе. Ну й Сашко. Він щось наплутав, очевидно… Ми знайомі, але щоб зброя… Не було такого!
– Добре-добре. А зараз ви нам можете допомогти? Ви ж у кумах із командиром місцевої військової частини?
– Ну от як ви собі це уявляєте? – Чиновник аж посміхнувся. – Я приходжу до нього і кажу: «Слухай, куме, продай мені десяток автоматів Калашникова? А коли тебе за це посадять, я тобі передачі в тюрму носитиму».
Саша посміхнулася – чоловік був хитрий, хоча вдавав із себе комедіанта.
– Та все просто: ми маємо два пістолети Макарова… – Іван почав було діставати пакунки з наплічника, але чиновник його зупинив жестами: мовляв, вірю-вірю… – То ми можемо зробити інсценіювання нападу на склад, під час якого і зникнуть автомати. Нам хоча б кілька… З боєкомплектом. Ми заплатимо! – Іван готовий був за зброю віддати всю готівку, що заробив за три місяці в Москві.
Чиновник підвів очі, перевів погляд на телевізор. Там починалися новини, знов чомусь 112 канал… Мовчки послухали перші невтішні повідомлення.
– Ну й навіщо вам зброя? Не сьогодні, так завтра все закінчиться. Майдан знищать і… – Видно, цей чоловік щиро переймався за Майдан, за країну, але сутність свою змінити не міг, залишався типовим чиновником: хитрим, обережним, крадьковитим.
І тут 112 канал реально здивував: «Кілька представників «Автомайдану» виїхали сьогодні до міста С., що на заході країни, з метою придбання зброї для Майдану…» Для абсолютного ефекту не вистачало лише світлин Івана і Саші. Чиновник вислухав повідомлення з кам’яним обличчям. Не дочекавшись, коли воно закінчиться, встав і швидко направився до виходу.
– Ти ба, – промовила і сама вражена такими новинами Саша. – Навіть головою не махнув на прощання!
– А ти б махнула? – тихо просипів Іван. – Тікаємо звідси. Давай, платимо за каву, і тихенько, тихенько…
Хто їх здав? Кому і чому стало відомо про їхні наміри? Відомо, що 112 канал належить начебто міністру внутрішніх справ Сахарову, тому вони й опиняються на місці злочину інколи ще до того, як злочин скоєно, а точка, з якої вони знімали те, як вбивали майданівців, взагалі настільки підозріло вигідна, і зовсім не схоже, що обрана випадково… Але хіба вони зараз могли дізнатися, хто стукач? Дізнатися його ім’я? Це точно був не Сашко Сірий, а говорили вони сьогодні з десятком людей по мобільному, хоча, звісно, нічого про зброю і куди їдуть… Можливо, вони самі десь помилилися, сказали зайвого, проговорилися по мобільному? Тепер і не згадаєш, хоча вони намагалися діяти обережно, говорити мало.
Проте, все це значило лише одне – назад, до звичайного, мирного життя, для них обох уже дороги немає. Її давно вже не було, але тепер, коли в їх кримінальних справах фігурувала зброя, вони могли рухатися тільки вперед. Якщо гору візьме Хазяїн, їм світить або тюрма, або їх вб’ють, як і сотні інших майданівців. А значить, їхнє місце зараз там, серед своїх побратимів, на Майдані, навіть якщо туди зайдуть танки і давитимуть усіх підряд. «Добре, що у мене такі турботливі батьки, – якось байдуже, змирившись із обставинами, подумала Саша. – Буде на кого полишити малого Філю…»
25
Хазяїн поспішав – треба встигнути забрати і відправити найдорожчі речі, евакуювати Оленку з донькою, забратися з Міжріччя, поки не почалася справжня зачистка, самому. Він скреготав зубами і подумки крив останніми словами всіх, хто змусив його до втечі, довів до такого ганебного стану втікача, проте гордість, чи то пак пихатість дуже швидко поступалася місцем страху і жадібності. Долю його вирішили без нього? Байдуже. Головне, він вибереться з цієї колотнечи живим, і він ще повернеться сюди – і тоді Майдану й Україні настане справжній армагдон… Чи як там правильно? Армадон? Армагеддон!
Дорога Хазяїна лежала на Харків, де він мав оголосити щось на кшталт хрестового походу на захист України і конституційного ладу, на захист його, законно обраного президента. Там, у першій столиці Радянської України, перевірені люди вже готувалися до з’їзду, завозили зброю. На кордоні, лише в сорока кілометрах від міста, чатували вантажівки з добровольцями, які вже не вперше гастролювали за останній місяць в країні, машини з агітацією, георгієвськими стрічками, словом, громадянська війна стукала в двері з обох ніг. Хазяїну, звісно, не хотілося закінчувати своє правління саме так – війною, але від нього вже нічого не залежало, та й кінець кінцем, йому було байдуже за ту країну і за тих людей – то була не його країна і не його люди. Він їх не розумів, і тому існуватимуть вони чи ні, Хазяїна мало хвилювало. Він знав, що одним із найперших регіонів постраждає рідний Донбас, але сприймав такий можливий перебіг подій як невідворотність. Зрештою, за якийсь час все налагодиться, спротив з того боку триватиме місяць-два максимум, отже все повернеться на кола свої, а він і його Оленка – у Міжріччя. Тут Хазяїн мрійливо зітхнув – усе ж таки до цієї жінки він відчував щось незвичайне, тепле… Так дивно.
Єдине, чого Хазяїн не міг
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гроші. Ч 1. Сизий світанок», після закриття браузера.