Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

заявивши, що я «продав» його ЗМІ (забуваючи при цьому, що це саме він найбільше хотів знятися у фільмі, і саме я висловлював застереження). Він зажадав, щоб фільм було вилучено з показу і щоб його більше ніколи не демонстрували знов, це ж саме стосувалося і зроблених мною відеозаписів (тоді їх налічувалося понад сотня). Джон заявив: якщо хоча б колись фільм знову покажуть або якщо я оприлюдню записи, він прийде й уб’є мене. Мене це дуже шокувало й спантеличило — і налякало також, — однак я пішов йому назустріч, і цей документальний фільм більше ніколи не транслювали по телебаченню.

Але, на жаль, цим Джон не задовольнився. Він почав телефонувати мені з погрозами — спочатку вони складалися з трьох слів: «Пам’ятайте про Туретта». Він знав, що мені чудово відомо: самому Жилю де ля Туретту одна з пацієнток вистрелила в голову.[255]

В обставинах, що склалися, я не міг показати плівки із записом Джонової поведінки навіть своїм колегам, і це мене невимовно засмучувало, оскільки розумів, що це — надзвичайно цінний матеріал, здатний пролити світло не лише на численні складові синдрому Туретта, а й на мало досліджувані аспекти неврології і людської природи загалом. Я гадав, що міг би написати цілу книгу про п’ять секунд цього відеозапису, проте так цього і не зробив.

Раніше написав статтю про Джона для «Нью-Йорк рев’ю оф букс» — її вже було здано у коректуру, проте я скасував публікацію, побоюючись, що це розлютить його.

Більше я збагнув, коли під час психіатричного зібрання восени 1977 року відбувався показ документального фільму «Пробудження», який раз у раз хтось переривав. Виявилося, що це сестра Джона. Пізніше ми з нею поговорили, і вона сказала, що вважає сам фільм і демонстрацію у ньому таких пацієнтів «шокуючим явищем». Її стурбувало, що брата покажуть по телевізору. Жінка додала, що таких людей потрібно ховати від сторонніх очей. Я почав розуміти, хоча й запізно, Джонове двоїсте ставлення до зйомки у фільмі — потяг до того, щоб його побачили, бажання виставити себе на публіку й водночас сховатися від чужого ока.

У вісімдесятому році для того, щоб відволіктися від невдалих спроб із «Ногою», я написав замітку про Рея, чарівного дотепного тикозника, за яким спостерігав майже десять років. Мене тривожило, як Рей відреагує на те, що я про нього пишу, тож запитав про його думку з приводу публікації і запропонував прочитати йому свою замітку.

«Ні, все добре. Можете не читати», — відповів він.

Коли ж почав наполягати, він запросив мене до себе на обід, після якого я міг прочитати те, що написав, йому з дружиною. Під час читання Рей раз у раз судомно смикався, а у певну мить вигукнув: «Ви дозволяєте собі нечемно поводитися!».

Я зупинився і витяг червоний олівець зі словами: «Що треба видалити? Як скажете, так і буде».

Проте він відповів: «Продовжуйте… читайте далі».

Коли я дочитав до кінця, він сказав: «Усе абсолютно правильно. Однак не друкуйте це тут. Опублікуйте в Лондоні».

Я надіслав замітку Джонатану Міллеру. Вона йому сподобалася, і він переслав її Мері-Кей Вілмерс, яка разом із Карлом Міллером, шурином Джонатана, незадовго до того заснувала «Лондон рев’ю оф букс».

«Дотепний тикозний Рей» — це було для мене писанням цілком нового штибу. Це була перша написана мною всеосяжна історія хвороби про те, як людина може жити повноцінно, попри складне неврологічне становище — і те, як її було сприйнято, надихнуло мене описувати більше подібних історій хвороб.

* * *

У 1983 році Елхонон Ґолдберґ, мій друг і колега, який навчався у Москві під началом Лурії, поцікавився, чи можу я разом із ним провести у Медичному коледжі Альберта Ейнштейна семінар, присвячений новій галузі — нейропсихології, зачинателем якої був Лурія.

Темою цього зібрання були агнозії — позбавлене сенсу сприйняття чи неправильне сприйняття; був момент, коли Ґолдберґ звернувся до мене й попросив навести приклад оптичної агнозії. Я одразу ж подумав про одного зі своїх пацієнтів — викладача музики, який втратив здатність візуально впізнавати своїх студентів (як і будь-кого іншого). Далі описав, як доктор П. поплескував по «головах» водорозбірних кранів чи лічильників сплати за паркування, приймаючи їх за дітей, чи люб’язно звертався до кулястих ручок на меблях і страшенно дивувався, чому вони не відповідають. Я розповів, що в якийсь момент він навіть прийняв голову своєї дружини за капелюха. Попри свою повагу до серйозного професора, студенти не могли стримати сміх, чуючи про таку комічну ситуацію.

Тоді я не мав на думці доповнювати свої нотатки історією доктора П., проте коли розповідав про нього студентам, наша зустріч зринула у мене в пам’яті. Того ж вечора записав його історію хвороби, назвав її «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха» і відправив до «Лондон рев’ю оф букс».

Мені й на думку не спало, що ця розповідь може стати заголовною у моїй збірці історій хвороб.

* * *

Улітку 1983 року на місяць поїхав до центру «Блу маунтін» — спільноти художників і письменників. Центр розташований на озері, що прекрасно підходить для плавання, і, крім того, у мене був із собою гірський велосипед. Я ще ніколи не перебував у подібному оточенні письменників і художників, і мені подобалося поєднувати роздуми і письмо наодинці з собою із товариським спілкуванням з іншими мешканцями за вечерею наприкінці дня.

Щоправда, упродовж перших двох тижнів свого перебування я був цілковито скутим і мучився від страшного болю: перестарався під час їзди на велосипеді, тому мені заклинило спину. На шістнадцятий день я натрапив на мемуари Луїса Бунюеля,[256] у яких вичитав фразу, де він висловлює страх втрати пам’яті й індивідуальності, як сталося з його літньою матір’ю, яка хворіла на слабоумство. Це раптом нагадало мені про Джиммі, моряка, котрий страждав на амнезію, що його я почав спостерігати у 1970-ті. Я одразу ж розпочав роботу: упродовж дванадцяти годин писав про Джиммі і до настання сутінок завершив його історію, назвавши її «Заблукалий мореплавець». Від сімнадцятого до тридцятого дня не написав жодного слова. Коли мене пізніше запитували, чи «плідно» я провів час у «Блу маунтін», то не знав, що відповідати: мав один надзвичайно плідний день і двадцять дев’ять абсолютно непродуктивних.

Я запропонував цю історію Бобу Сілверсу з «Нью-Йорк рев’ю оф букс». Вона йому сподобалася, та він висловив цікаву думку. «Можете показати свої записи про цього пацієнта?» — запитав він. Проглянувши консультаційні записи, які я робив під