Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я і далі видавав окремі історії (деякі у «Нью-Йорк рев’ю оф букс», інші — у різних журналах на кшталт «Саєнс» і «Ґранта») і спершу навіть не думав, що вони можуть бути у певний спосіб поєднані. Колін і Джим Зільберман, мій американський видавець, вбачали у них певну настроєву й почуттєву єдність, але я не був певен, що їх можна об’єднати у книгу.
В останні чотири дні 1984 року я написав іще чотири історії, що потім увійшли до книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха», задумуючи об’єднати їх у тетралогію, і, може, навіть у невелику книгу з назвою «Світ простоти».
Наступного місяця я навідав свого друга Джонатана Мюллера, який працював неврологом у лікарні VA у Сан-Франциско. Під час прогулянки парком Пресідіо, на території якого була розташована лікарня, він розповів, що цікавиться природою чуття нюху. У відповідь я розповів йому дві історії. Одну з них про чоловіка, який попри повну й невідворотну втрату нюху через травму голови почав уявляти запахи, властиві конкретним ситуаціям (чи, радше, переживати галюцинацію) — наприклад, бачачи, як вариться кава, він міг уявити, як вона пахне. Інша історія була про студента-медика, у якого через пристрасть до амфетаміну розвинувся надзвичайно чутливий нюх (насправді це була історія мого власного досвіду, хоча у «Капелюсі» я назвав студента Стівеном Д.). Наступного ранку, дуже довго сидячи за сніданком у в’єтнамському ресторані, я записав обидві історії, об’єднав їх під одним заголовком («Собака під шкірою») і відправив своїм видавцям. Я відчував, що «Капелюху» чогось бракує, і цю лакуну заповнив «Собака».
Після того мене охопило чудесне відчуття завершеності й звільнення. Я дописав книгу «клінічних історій», був вільною людиною і міг собі дозволити справжній відпочинок, якого не мав уже з десяток років. Знічев’я вирішив відвідати Австралію — я там ніколи не був, до того ж у Сіднеї живе мій брат Маркус із дружиною та дітьми. З його родиною ми зустрічалися, коли вони приїздили на золоту річницю весілля батьків у 1972 році, але відтоді їх не бачив. Я подався до Юніон-сквер у Сан-Франциско, де розташований офіс «Куантес»,[258] показав свій паспорт і сказав, що хочу полетіти до Сіднея першим доступним рейсом. «Без проблем», — відповіли у компанії, місць було достатньо, і в мене якраз лишався час, щоб заїхати в готель і згребти речі, після чого одразу ж попрямував до аеропорту.
Це був мій найдовший у житті переліт, проте час промайнув швидко, оскільки я жваво нотував у щоденник, і за чотирнадцять годин ми прибули до Сіднея. Коли робили коло над містом, я упізнав знаменитий міст і оперний театр. Я дав паспорт для контролю й збирався рушити далі, коли прикордонник запитав: «А віза?».
«Віза? — здивувався я. — Яка віза? Мені про це ніхто не сказав». Прикордонник, який перед тим був налаштований цілком дружелюбно, враз посуворішав: навіщо я прилетів до Австралії? Чи міг тут хтось поручитися за мене? Я відповів, що в аеропорту на мене чекає брат із родиною. Мені сказали присісти, поки його розшукали й пересвідчилися у чесності моїх намірів. Потім видали тимчасову візу на десять днів і після цього висунули попередження: «Ніколи так більше не робіть, інакше ми одразу ж вишлемо вас назад до Штатів».
Десять днів в Австралії сповнили мене сильним відчуттям радісного відкриття — я відкрив для себе брата, якого заледве знав (Маркус на десять років старший за мене і подався до Австралії у 1950-му); невістку Ґей, з якою я одразу ж зміг почуватися мов удома (вона поділяла мою пристрасть до мінералів і рослин, плавання і пірнання); юних племінника й племінницю, які подружилися зі своїм новим (і, на їхній погляд, екзотичним) дядьком.
Із Маркусом я шукав і зрештою знайшов стосунки, яких, як факт, ніколи не мав із братами в Англії. Це були взаємини, яких не міг мати з Девідом, котрий був настільки несхожим на мене — жвавим, чарівним, товариським; чи з Майклом, загрузлим у глибинах шизофренії. Я відчував, що з Маркусом — тихим, схильним до науки, задумливим і теплим — можу мати глибший зв’язок.
Крім того, я закохався у Сідней, а пізніше — в національний парк Дейнтрі та Великий бар’єрний риф у Квінсленді, що видався мені приголомшливо прекрасним і дивним. Розглядаючи унікальну австралійську флору й фауну, я згадав, як Дарвін був настільки вражений рослинами й тваринами Австралії, що записав у щоденнику: «Вочевидь, до роботи тоді бралися двоє окремих Творців».
* * *
Після злетів і падінь, що ми з Коліном пережили, працюючи над «Пробудженнями» й «Ногою», наші стосунки стали легшими. Якщо редагування «Ноги», що тривало роками, мало не вбило нас обох, то робота над «Капелюхом», як ми обоє називали цю книгу, була простою і відкритою. Багато історій із «Капелюха» вже надруковані, і Колін, окрім редагування решти, підказав, як можна розбити їх на чотири групи зі вступом до кожної.
Колін видав книгу в листопаді 1985 року, всього за шість місяців після завершення рукопису. Американське видання побачило світ у січні 1986-го зі скромним початковим накладом у 15 тисяч примірників.
«Нога» продавалася не надто добре, і ніхто не очікував, що книга неврологічних історій матиме комерційний успіх. Однак за кілька тижнів «Самміту» довелося випустити ще один наклад, а згодом — ще один. Поголос про книгу ширився, збільшуючи її популярність, й у квітні вона абсолютно неочікувано увійшла до списку бестселерів «Нью-Йорк таймс». Я гадав, що це якась помилка чи тимчасовий сплеск, але книга трималася у списку бестселерів упродовж двадцяти шести тижнів.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрімголов. Історія одного життя», після закриття браузера.