Читати книгу - "Зима наближається"

25 жовтня 2011 року я виступав із лекцією про Росію у фонді «Герітидж» («Спадщина») у Вашингтоні. На той час Грузія перебувала під великим тиском із боку Сполучених Штатів та інших західних лідерів, аби дозволила Росії приєднатися до Світової організації торгівлі. І це попри те, що дві великі частини суверенної грузинської території були окуповані російськими військами з часу вторгнення у 2008 році. Багато журналістів і навіть деякі уряди все ще називали Абхазію та Південну Осетію «спірними територіями», а не окупованими, ігноруючи той факт, що вони були відторгнені від Грузії Росією за допомогою військової сили.

Незважаючи на сильний тиск із боку Росії після вторгнення, зокрема й економічні бойкоти, крихітна Грузія за президента Саакашвілі залишалася виклично продемократичною та прозахідною країною. Однак було зрозуміло, що вступ Росії до Світової організації торгівлі (СОТ) для Європи та США був більш важливим, ніж захист прав і території союзника. Путінській адміністрації подобалося розповідати всім, як вона не дала Грузії та Україні вступити до НАТО під час правління Буша-молодшого, а також що членство в СОТ стане ще однією пір’їною на їхньому капелюсі.

У ході свого виступу я показував слайд із зображенням ряду папок, підписаних, неначе справи КДБ. Першими йшли папки «Операція “Юкос” та «Операція “Кадиров”». Справа Ходорковського вже детально розглянута в попередніх розділах. Що ж до Рамзана Кадирова, то це чеченський польовий командир, який вихвалявся вбивством свого першого російського солдата в п’ятнадцятирічному віці, але у 2007 році був поставлений Путіним на чолі багатостраждального регіону. Агенти Кадирова вбили чимало путінських ворогів в інших російських містах, а також за кордоном[66]. Щоправда, це в будь-якому разі важко порівняти з тим, що зробив Путін на російському Кавказі. Президент Росії не зацікавлений спробувати краще інтегрувати чеченців, які, крім усього іншого, є російськими громадянами. Кадиров досі править у Чечні та за цей час встиг стати найвідданішим солдатом Путіна. Як довго триватиме ця відданість, якщо потік грошей із Москви раптом пересохне, ми ще побачимо.

Наступна папка була підписана «Операція “Медведєв”. Я описав її як найуспішнішу операцію Путіна. Це був різновид старої радянської гри з метою переконати Захід, що є шанс на прихід до влади більш поміркованих людей або на можливий розкол у російській ієрархії. Усі намагалися зрозуміти, що насправді відбувається всередині Кремля, лише марнуючи свій час та енергію. Невідворотна заява Путіна, що він балотуватиметься в президенти у 2012 році, дала всім зрозуміти, що Медведєв є нічим більшим, аніж обманкою, якою багато хто з нас його й називав, що він ніколи не був чимось більшим, аніж путінською тінню. Але Сполучені Штати витратили чимало часу, намагаючись зміцнити уявну «інтригу Медведєва», мріючи про розкол між ним і Путіним та фантазуючи про ліберальні реформи, попри всі докази зворотного.

У вересні 2008 року я мав коротку зустріч із президентом Бушем-молодшим за ланчем, який він улаштовував у Нью-Йорку для дисидентів з усього світу. Він тоді багато говорив про Путіна, але це було одразу після серпневого вторгнення Росії в Грузію, яке, за багатьма свідченнями, зокрема його власними, розлютило Буша. У своїх мемуарах «Точки прийняття рішень» Буш пише: «Моє найбільше занепокоєння викликало те, що росіяни можуть дійти до самого Тбілісі й скинути демократично обраного Саакашвілі. Було зрозуміло, що росіяни не виносять демократичної Грузії з прозахідним президентом. Цікаво, чи були б вони такими агресивними, якби в НАТО схвалили заявку Грузії на ПДЧ [План дій щодо членства]»[67].

Відповідь майже напевно була б негативною, хоча точно про це знати ми не могли, адже західні лідери постійно уникали навіть найменших спроб протистояння Путіну. Ця помилка повторилася й через шість років в Україні — іншій державі в путінському переліку на знищення, яка так само не змогла отримати ПДЧ у 2008 році через відмову Німеччини та Франції. Вони цілком відкрито казали, що просто не хочуть сердити Росію. (В іншій пам’ятній примітці в цій книзі Буш пише: «Під час обіду Великої вісімки в Санкт-Петербурзі більшість лідерів дорікали Путіну через його ставлення до демократії. Жак Ширак — ні. Він, навпаки, заявив, що Путін керує Росією просто чудово, а як — то не наша справа». Французький президент явно був більшим прихильником fraternité (братерства), ніж liberté (свободи)[68].)

Далі в спогадах Буш присвятив чимало місця опису своєї «Програми свободи» та різних успіхів і розчарувань, пов’язаних із нею. Закінчив же він розділ так: «Протягом своєї каденції я зустрівся з більш ніж сотнею дисидентів. Їхня доля може здаватися суворою, але вона не безнадійна. Як я сказав у своїй другій інавгураційній промові, “Програма свободи” вимагає “зосередженої роботи не одного покоління”».

Безумовно, вимагає, але всі сподівання на рішучу підтримку Америкою прав людини й демократії за кордоном різко обірвалися в результаті американських виборів 2008 року.

9

СМІЛИВІСТЬ ХИБНОЇ НАДІЇ

Берлін є просто ідеальним місцем для американського президента, навіть іще тільки потенційного, щоб розповісти світу про свободу й спільні цінності. Виступ у цьому місті кандидата в президенти США Барака Обами 24 липня 2008 року нагадував знамениті промови там його співвітчизників Джона Ф. Кеннеді та Рональда Рейгана, що боронили межу, реальну й метафоричну, від Радянського Союзу та тиранії, яку той уособлював у Східній Європі. При цьому пан Обама не згадав, що, хоч ця межа, Берлінська стіна та сам СРСР сьогодні вже не існують, диктатури з ядерною зброєю все ще становлять доволі велику небезпеку.

Декорації для виступу Обами були підготовані кількома тижнями раніше, коли цей сенатор від штату Іллінойс забракував пропозицію свого опонента — сенатора Джона Маккейна — виключити з Великої вісімки Росію й не допустити туди Китай. Відповідь Обами мала на увазі, що просто неможливо співпрацювати з Росією й Китаєм із питань економіки та нерозповсюдження ядерної зброї й водночас обстоювати демократію й права людини.

Пізніше не лише виявилося, що це помилка, але й неодноразово було доведено протилежне. Комерційні угоди, контроль озброєнь та інші взаємовигідні проекти можна чудово реалізовувати без мовчазного схвалення диктатури.

Сенатор Обама говорив, що включення до Великої вісімки Китаю має допомогти в розробці «міжнародних правил дорожнього руху». Це є зразком тієї самої викривленої логіки,