Читати книгу - "Оголений нерв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Усе, — сказала вона, — я свій вибір зробила, скоро будемо жити в Росії.
— На українській землі, але в Росії? — не стрималася Настя.
— Яка різниця, чия земля? Головне, що будуть російські пенсії.
— Не можна перейти жити в іншу країну, не виходячи з дому, — зауважила Настя.
— Живи де хочеш, а я буду жити в Росії, — сказала як відрізала.
— Можна вже зараз спакувати валізи і їхати в Росію, де великі пенсії, — спокійно промовила невістка. — Навіщо довго чекати?
— Насте, ми з тобою прожили поруч не один рік, але останнім часом ти поводишся нечемно, — зауважила жінка. — Я розумію, що пропала сестра, потім кудись поділася мати, нема роботи, але це не дає тобі права зі мною так розмовляти. Не забувай, що це моє житло і я в ньому господиня, а не ти.
— А я хто? Ніхто. Втім, ваше нагадування про моє місце в цьому домі не заважає мені жити в Україні, тож моя кімната — це Україна, а сусідня, ваша, нехай буде Росією. Прийде додому Геник, то спитайте, як називається його кімната-країна, — Настя швидко пішла, залишивши свекруху стояти з роззявленим ротом.
Добре, що саме в таку слушну мить зателефонувала Людмила. Настя емоційно розповіла про сутичку зі свекрухою.
— Хочеш випустити пару? — спитала Людмила, — Берися за роботу. Напиши нам щось. Ти навіть не уявляєш, як наші читачі почали змітати з прилавків газети, відколи ти взялася робити дописи! Ми ж тут нічого не знаємо, а твої роздуми наповнені щирими почуттями, без фальші, іноді зіткані з самих нервів. І все так переконливо і правдиво! Ти навіть не уявляєш цінності своїх записів! Зараз багато хто винуватить Донбас у тому, що сталося. Так, вони мають рацію, але не потрібно забувати, що є на Донбасі справжні патріоти, нехай вони в меншості, але ж є! Тому не слід на всіх мешканців сходу країни дивитися як на ворогів — це хибний шлях. Потрібно почути думку проукраїнської частини населення Донбасу, і ти — яскравий приклад.
— Добре, я напишу, — відповіла Настя, вислухавши довгу тираду подруги. — Але про що? Не писатиму ж про сварку з домашніми? Про те, що Іванна живе казна-де і я нічого не можу вдіяти, а моєму чоловікові начхати на все, що коїться навколо, бо головні цінності в його житті — робота й зарплата.
— Напиши про свої відчуття в день, коли ти не змогла віддати свій голос на виборах.
— Можна, — погодилася Настя, — боюся лише, що окрім емоцій нічого цікавого в повідомленні не буде.
— Нехай так, але то будуть живі почуття, — сказала Людмила.
Після розмови Настя почала писати. Хоче Людмила почути про її відчуття? Будь ласка! «Уперше за двадцять три роки незалежності моєї країни я не йду голосувати, — почала Настя. Одразу, з перших рядків, ніби прорвало те, що боліло всередині, і вона почала швидко набирати текст, піддавшись емоціям. Почуття швидко виплескувалися назовні, перетворюючись на довгий емоційний текст. — Сумно. Прикро. Образливо. І не тому, що мій голос мав зіграти вирішальну роль на виборах президента, а тому, що саме при голосуванні людина відчуває свою дотичність до долі країни. Можливо, хтось заперечить і скаже, що мій голос відіграє незначну роль у виборі, але саме день виборів нагадує ще раз, що я — українка, одна з багатьох мільйонів; що я живу на своїй землі і зичу кращої долі неньці Україні. Зараз відчуваю приниження й обурення водночас. На мою землю прийшли чужинці і наказали сидіти вдома. Відчуття таке, ніби у створений тобою сімейний затишок увірвався непроханий гість. Саме тоді, коли родина зібралася на сімейне свято і всілася за сервірований стіл, схопив чужинець ласий шматок торту брудними руками, розвалився на стільці і на білу скатертину столу задер ноги в чоботях. Непроханий гість поклав біля себе на стілець зброю і заявив: «Тепер я буду їсти, а ви будете робити те, що я накажу!» І родина вимушена мовчати, безсила щось змінити, бо не можна навіть рота відкрити: поруч діти, навпроти — людина із зброєю. Тепер чужинець почувається господарем і встановлює нові, свої правила: ти хочеш спати — іди погуляй; схотів поїсти — повинен тихо лежати в ліжку, а вклали спати — до туалету зась! Порівняння примітивне, грубе, але справедливе. Я була і хочу залишатися у своїй оселі господинею. Хочу сідати до столу тоді, коли заманеться поїсти, і спати, коли забажається. Стіни мого житла — моя маленька батьківщина, вулиці міста, проспект Гвардійський, маленька річка Борова — трохи ширша батьківщина, а все це разом узяте — частина України, моєї Батьківщини, а я — її дитина. Чому мою неньку Батьківщину топчуть чоботи найманців?! Чому її тіло рвуть на шматки і з ран ллється кров молодих воїнів-захисників? Кров ще однієї дитини моєї країни, мого сина, взимку пролилася за її свободу, за мою маленьку свободу в моїй оселі, за моє місто, але не за те, щоб по свіжій, ще гарячій крові Небесної Сотні і тисячі дітей України, які вижили у кривавому протистоянні зі злом, ходили брудні чоботи христопродавців, найманців і зрадників. Виявилося, що серед добрих сусідів і знайомих багато Іуд. Зараз розмірковую, як могло так статися, що я не змогла до цього часу розгледіти, де друг, а де ворог? Чому не роздивилася будяка серед квітів? Чи то я була така неуважна, чи він так уміло замаскувався, приховуючи свою сутність? І треба ж! Пив у спеку прохолодну воду із джерел країни і не захлинувся! Їв запашний хліб, зрощений на полях Батьківщини, потім її зрадив, і не став той кусень хліба йому поперек горла!
У часи особливої напруги
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оголений нерв», після закриття браузера.