Читати книгу - "Адвокат негідників"

які заїздили або виїздили у проміжку двадцяти чотирьох годин, і виявили лише одну значиму подію. Через годину після того, як Джиліану було зафіксовано по дорозі до її авта, синій позашляховик форд виїхав з парковки. За кермом був білий чоловік у бейсболці й окулярах. На позашляховику були крадені номерні знаки з Айови. Протягом вечора чергові не бачили нічого незвичайного, а той, хто приймав у білого чоловіка квитанцію, його не пам’ятав. За годину до виїзду позашляховика через виїзні ворота проїхало сорок машин.

Детективи обнишпорили кожен дюйм парковки, та нічого не знайшли. Викрадач не вимагав викупу. Відчайдушні пошуки виявились даремними. На обіцяну початкову винагороду в сумі 100 тисяч доларів ніхто не відгукнувся. За два тижні синій позашляховик знайшли покинутим в національному парку за сотню миль. Його викрали попереднього місяця в Техасі. Номерні знаки були з Пенсильванії, крадені, ясна річ.

Викрадач був недурним. Він начисто вимив позашляховик — ні відбитків пальців, ані волосся, ані крові, нічогісінько. Його розмах, а також планування вразили слідчих. Вони мали справу не зі звичайним злочинцем.

Невідкладності справі додавало ще й те, що батько Джиліани Кемп — один із двох заступників шефа поліції. Що й казати, департамент надав справі найвищого пріоритету. На той час загалу ще не було відомо, що Джиліана була на третьому місяці вагітності. Як тільки вона зникла, її бойфренд розповів її батькам про вагітність. Вони тримали це в таємниці. Тим часом поліція працювала день і ніч, щоб знайти зниклу.

Від Джиліани не було ні слуху ні духу. Її тіла не знайшли. Мабуть, вона померла, але коли її вбили? Найгірший зі сценаріїв був також найімовірнішим: її вбили не одразу, а тримали в полоні, поки вона не народила.

Через дев’ять місяців після зникнення, коли гроші на винагороду продовжували накопичуватись, певна наводка привела поліцію до ломбарду неподалік від мого помешкання. Золотий ланцюжок з маленькою грецькою монетою заклали за 200 доларів. Бойфренд Джиліани опізнав ланцюжок як свій подарунок їй на минуле Різдво. Під пильним оком преси детективи відчайдушно силкувалися встановити послідовність володіння. Це привело до іншого ломбарду, іншої угоди і, зрештою, до підозрюваного на ім’я Арч Сванджер.

31-річний волоцюга без явних засобів існування, Сванджер мав за плечима дрібне крадійство і нетривалу торгівлю наркотиками. Жив він на звалищі трейлерів разом зі своєю матір’ю-п’яницею, яка отримувала допомогу по інвалідності. Через місяць після ретельного стеження Сванджера нарешті привезли на допит. Він тримався стримано й ухильно, а через дві години безрезультатного опитування замкнувся і став вимагати адвоката. Не маючи неспростовних доказів, поліція його відпустила, але продовжувала відстежувати кожен його крок. Йому все ж вдалося кілька разів десь заночувати, але він завжди повертався додому.

Минулого тижня його знову забрали на допит. Він вимагав адвоката.

— Гаразд, хто твій адвокат? — спитав детектив.

— Чувак на ім’я Руд, Себастьян Руд.

3.

Додаткові неприємності з поліцією — останнє, що мені зараз потрібно. Але, як прийнято казати в нашій професії, ми не завжди можемо вибирати собі клієнтів. А кожен обвинувачуваний, незалежно від мерзенності свого злочину, має право на адвоката. Більшість людей цього не розуміють і не переймаються. Я тим паче не переймаюся. Це моя робота. Правду кажучи, спочатку я був у захваті від того, що Сванджер обрав мене, у захваті від можливості встромити свого носа у ще одну сенсаційну справу.

От тільки ця переслідуватиме мене завжди. Я проклену день, коли вперше увійшов у центральне управління, щоб уперше переговорити з Арчем Сванджером.

Витоків у департаменті поліції більше, ніж у старому водогоні, і на момент мого прибуття інформація вже розійшлася. Репортери з операторами ловлять мене на вході в будівлю і прагнуть дізнатися, чи представляю я Арча Сванджера. Відбуваюся різким «без коментарів», не зупиняюся. Отже, з цієї миті кожен у місті вважатиме мене його адвокатом. Чудовий тандем, чи не так? Жахливий убивця і адвокат негідників, ладний захищати кого завгодно.

Я бував у центральному управлінні чимало разів, тут повсякчас відчувається нагальність. Кудись поспішають патрульні поліцейські у формі, перекидаються грубими жартами з тими, хто застряг за столами. Детективи в дешевих костюмах заклопотано ходять по коридорах з таким виглядом, ніби їм начхати на довколишній світ. Перелякані родичі, розсівшись по лавах, чекають на погані новини. І завжди знайдеться адвокат, який веде напружену розмову з поліцейським, або ж поспішає до свого клієнта, поки той не розколовся.

Сьогодні тут особливо важка, напружена атмосфера. Заходжу у двері будівлі й ловлю на собі більше поглядів, ніж зазвичай. А чому б і ні? Убивцю затримано, ось він тут. А це йде його адвокат, щоб його врятувати. Обох би схопити — і на шибеницю.

Спогади про справу Ренфро також даються взнаки. Минуло всього три тижні, а пам’ять у копів довга. Дехто з цих хлопців залюбки узяв би кийка і зламав мені кілька кісток, якщо не гірше.

Мене проводять лабіринтом приміщень для допитів. У кінці коридору двоє детективів відділу убивств курять і дивляться в одностороннє дзеркало. Один — Денді Ріардон, коп, який дзвонив мені сповістити, що зі всіх адвокатів Сіті було вибрано мене. Ріардон — найкращий детектив з убивств у департаменті. Скоро йому на пенсію, і роки взяли своє. Йому близько шістдесяти, та виглядає