Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

нас трьох — мене, королеву Ганну та Дракона. Ми випали на галявину з-під гілок. Із бійців залишилися тільки Сокіл і принц Марек, які билися пліч-о-­пліч із лютим умінням; Мареків меч осяяло те ж саме біле полум’я, яке тримав Сокіл. Наблизилися, скупчившись, останні четверо ходаків. Вони раптово напали; Сокіл відігнав їх, крутнувши вогняним бичем, а Марек обрав одного та вискочив на нього крізь полум’я. Він схопив його за шию однією рукою в залізній рукавиці та затиснув тіло чобітьми, підігнувши одну свою ногу під одну з передніх кінцівок істоти. Принц із силою ввігнав меч між основою шиї й тулубом і крутнувся, майже точно повторивши рух, яким відривають гілочку від живої гілки, і довга голова ходака з тріском репнула.

Він кинув його тіло, яке смикалось, а тоді пірнув назад крізь кільце вогню, що згасало, перш ніж на нього змогли насунутись інші ходаки. На землі точнісінько так само розтягнулися ще четверо мертвих ходаків — отже, він знайшов спосіб їх убивати. Але ходаки наприкінець мало його не спіймали, а принц ледь тримався на ногах від утоми. Він уже відкинув шолом. Нахилив голову та, задихаючись, потер накидкою спітніле чоло. Сокіл також осідав поруч із ним. Хоча його губи жодного разу не припинили ворушитися, сріблясте полум’я довкола його рук горіло слабко; білий плащ лежав відкинутий у багнюці, димлячи там, де на нього падало охоплене вогнем листя. Троє ходаків відступили, готуючись до чергової стрімкої атаки; він підвівся.

— Нєшко, — промовила Кася, вивівши мене зі стану тупого споглядання, і я непевно пройшла вперед, відкривши рота. Вийшов лише нерівний хрип, згрубілий від диму. Я ледь-ледь спробувала вдихнути ще раз і спромоглася прошепотіти: «Фулмедеш», — або принаймні щось достатньо схоже на це слово, щоб оформити свої чари, водночас упавши вперед і поклавши руки на землю. Земля тріснула уздовж лінії, що відходила від мене, розкрившись під ходаками. Коли вони, борсаючись, упали в неї, Сокіл метнув полум’я у розколину, і вона зімкнулася довкола них.

Марек повернувся, а тоді раптом побіг до мене, поки я сяк-так підводилася. Він ковзнув у багнюку п’ятами вперед і збив мене з ніг. Сріблястий богомол ударив із палаючої хмари серцедерева, шукаючи якоїсь помсти наостанок; його крила палали й тріщали від вогню. Я пильно подивилась у його золоті нелюдські очі; його жахливі пазурі відійшли назад для чергового випаду. Марек лежав пластом на землі під його черевом. Він поставив меч навпроти шва на панцирі та вибив з-під нього ногу, одну з усього трьох, які лишилися. Він упав, насадившись на зброю, коли принц піднявся; богомол дико борсався, перекинувшись, і принц зіпхнув його з меча одним ударом наостанок, долучивши його до розлюченого полум’я серцедерева. Богомол перестав ворушитися.

Марек повернувся та зіп’яв мене на ноги. Ноги в мене трусилися, усе тіло тремтіло. Я не могла втриматися на ногах прямо. Оповідки про війну, пісні про битви завжди викликали в мене сумнів: нечасті бійки між хлопцями на сільському майдані завжди закінчувалися багнюкою, роз’юшеними носами та дряпанням, шмарклями і сльозами, там не було нічого елегантного чи славного, і я не розуміла, як це можна покращити, додавши до цієї суміші мечі та смерть. Але я й уявити собі не могла, наскільки це жахливо.

Сокіл непевно йшов до іншого чоловіка, який лежав скоцюрблений у багні. У нього на поясі був флакон якогось еліксиру; він влив у його рот трішки рідини й допоміг звестися. Разом вони підійшли до третього, у якого лишилася тільки одна рука; він припік куксу вогнем і ліг на землю в запамороченні, спрямувавши погляд угору. Зосталося двоє вояків із тридцяти.

Принц Марек не видавався враженим. Він знову не­уважно витер чоло рукою, розмазавши по обличчю ще більше сажі. Він уже майже перевів дух; його груди підіймались і опускались, але з легкістю, не тими натужними рухами, які ледве виходили в мене, і він при цьому легко тягнув мене із собою, від полум’я до прохолоднішого прихистку дерев за краєм галявини. Він зі мною не говорив. Я не знаю, чи впізнав він мене взагалі — очі в нього були наполовину затуманені. До нас долучилася Кася, яка закинула собі на плечі Дракона; вона напрочуд легко стояла під його мертвою вагою.

Марек кліпнув ще кілька разів, тим часом як Сокіл зібрав двох вояків і повів до нас, а тоді він наче знову помітив багаття з дерева, що розросталося, та падіння почорнілих гілок. Він сильніше, до болю та синців, схопив мене за руку; його рукавиця вп’ялася мені у плоть, коли я спробувала її пересунути. Він повернувся до мене та струснув мене; його очі збільшилися від люті та жаху.

— Що ти наробила? — рикнув він мені грубим від диму голосом, а тоді раптом зовсім завмер.

Королева нерухомо стояла перед нами в золотому світлі охопленого вогнем дерева. Вона стояла статуєю там, де її зіп’яла на ноги Кася, а руки в неї звисали з боків. Її підрізане волосся було таким само жовтим, як і в Марека, тонким і вишуканим; воно хмаринкою плив­ло в неї над головою. Він витріщився на неї з роззявленим, наче дзьоб у голодного птаха, ротом. Принц від­пустив мене та простягнув руку.

— Не торкайтесь її! — різко промовив Сокіл огрубілим від диму голосом. — Беріть ланцюги.

Марек зупинився. Він не зводив із неї очей. На якусь мить я вирішила, що він не послухає; тоді він повернувся й подибав розореним полем бою до трупа свого коня. Ланцюги, якими Сокіл спутав Касю, оглядаючи її, були загорнуті у тканину в задній частині його сідла. Марек стягнув їх униз і приніс до нас. Сокіл забрав у нього ярмо разом із тканиною та обережно, сторожко, наче наближаючись до скаженого пса, пішов до королеви.

Вона й не ворухнулася, не змигнула оком; вона ніби не бачила його взагалі. Він усе одно завагався, а тоді знову наклав на себе захисне заклинання, після чого одним швидким рухом поклав їй на шию ярмо та відступив. Вона досі не рухалася. Він простягнув руку знову, досі не позбувшись тканини, та один за одним заклацнув у неї на зап’ястках наручники; далі накинув їй на плечі тканину.

За нами пролунав гучний жахливий тріск. Ми всі підстрибнули, наче кролики. У серцедерева розколовся стовбур, і одна велика половина відхилилася. Воно впало, оглушливо бахнувши та пробившись крізь столітні дуби край галявини; із серця стовбура з ревом здійнялася хмара помаранчевих іскор. Друга половина раптом повністю запалала, з’їдена та ревуча, а тоді гілки смикнулися ще раз і завмерли.

Одразу ж тіло королеви ожило; вона рухалася в ланцюгах, які металево вищали, і рушила геть від нас, виставивши перед собою руки. Тканина зісковзнула в неї з плечей; вона цього не помітила. Вона обмацувала власне обличчя закрученими, задовгими нігтями, дряпаючи себе, із низьким незв’язним стогоном.

Марек вискочив уперед