Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Дерево тремтливо зітхнуло, коли тоненькі червоні лінії протекли корінням і розчинились у сріблі його стовбура. Я ридала з жаху, дивлячись, як життя покидає обличчя вояка — йому в груди влучив ніж, устромившись йому в серце; цей ніж кинув принц Марек.

Але чимала частка нашої роботи вже була зведена нанівець, а ходаки оточували нас звідусіль, чекаючи, як тепер видавалося, пожадливо; бійці скупчувалися, важко дихаючи. Дракон вилаявся собі під ніс, знову повернувся до дерева й скористався ще одним заклинанням, тим, яке він уже використовував при мені для створення своїх пляшечок із зіллям. Він промовив його зараз, опустив руки у висушений пісок довкола наших ніг і заходився витягати мотузки та мотки із сяючого скла. Він різко кидав їх на оголене коріння, на листя, що падало. Довкола нас почали запалюватися невеличкі вогники, від яких здіймався імлистий дим.

Я тремтіла, приголомшена жахом і кров’ю. Кася штовхнула мене за себе, тримаючи в руці меч і прикриваючи мене, а тим часом сльози скапували з її обличчя.

— Стережись! — крикнула вона, і я повернулася й побачила, як тріснула величезна гілка у Дракона над головою. Вона важко впала йому на плече та штовхнула його вперед.

Він несвідомо втримався за стовбур, упустивши скляний канат, який тримав. Він спробував відірватись, але дерево вже атакувало його, і руки обростали корою.

— Ні! — закричала я, тягнучись до нього.

Йому вдалося звільнити одну руку за рахунок другої; срібна кора видерлася до ліктя, коріння раптово вилізло із землі та обвилося довкруж його ноги, притягуючи його ближче. Воно рвало його одяг. Він схопив торбинку в себе на поясі, рвучко розв’язав шворку та кинув щось мені в руки. Воно булькотіло; це був флакон, який сяяв насиченим червоно-фіалковим кольором. Це було вогнесерце, зовсім трохи, і він шарпнув мене за руку.

— Негайно, дурепо! Якщо воно забере мене, ви всі — мерці! Спали його та втікай!

Я відвела очі від пляшечки й витріщилася на нього. Він хотів, щоб я підпалила дерево, зрозуміла я; він хотів, щоб я спалила дерево — і його разом із ним.

— Гадаєш, я волію жити так? — сказав він мені напруженим і стриманим голосом, неначе говорив, долаючи жах; кора вже поглинула одну його ногу та дісталася майже до плеча.

Кася стояла поруч зі мною з блідим враженим обличчям; вона сказала:

— Нєшко, це гірше за смерть. Це гірше.

Я стояла, затиснувши в руці флакон, який сяяв у мене між пальцями, а тоді поклала руку йому на плече та сказала йому:

— Улозиштус. Заклинання очищення. Промов його зі мною.

Він витріщився на мене. Потім кивнув один раз, коротко та різко.

— Дай флакона їй, — сказав він крізь стиснені зуби. Я передала Касі вогнесерце та схопила Дракона за руку, і ми разом проказали заклинання; я шепотіла: «Улозиштус, улозиштус», — у розміреному ритмі, наче під барабан, а потім до мене долучився він, виконуючи його довгу обережну пісню повністю. Та я не дозволила политися очищувальним чарам — я стримала їх. Подумки збудувала дамбу перед їхньою міццю, дала нашому спільному заклинанню наповнити величезне озеро всередині себе, поки діяння все наростало й наростало.

Його жар, набухаючи, заповнював мене та палав яскраво, майже нестерпно. Я не могла дихати, мої легені чавились об ребра, а серце ледве билось. Я нічого не бачила; бій тривав десь за мною, відчуваючись лише віддаленим гомоном: крики, моторошне бряжчання ходаків, лункий дзенькіт мечів. Він насувався все ближче й ближче. Я відчувала, як до мене притиснулася Касина спина; вона перетворювала себе на останній щит. У флаконі, який вона тримала, бадьоро та голодно, майже втішно, співало вогнесерце, сподіваючись на звільнення, сподіваючись зжерти нас усіх.

Я тримала діяння якомога довше, поки Драконів голос не затремтів, а тоді я знову розплющила очі. Кора залізла йому на шию, на щоку. Вона затулила йому рота, повзла довкола його ока. Він один раз стиснув мені руку, а тоді я вилила силу крізь нього напівсформованим каналом до зажерливого дерева.

Він напружився, очі в нього збільшилися та перестали щось бачити. Його рука вчепилась у мою в мовчазному стражданні. Потім кора на його вустах висохла, злущуючись, наче скинута шкіра якоїсь страхітливої змії, а він кричав уголос. Я вчепилась у його руку обома руками, закусивши губу від болю його жорстокої хватки, доки він кричав, дерево довкола нього чорніло та вигоряло, а листя над нами починало тріщати полум’ям. Воно падало жалючим попелом, відчувався жахливий сморід плодів, які пеклися та перетворювалися на рідину. Сік стікав гілками, а зі стовбурів і кори виривалася гарячими, аж киплячими краплями живиця.

Коріння запалало швидко, наче добре висушений хмиз — стільки води ми з нього витягли. Кора розхитувалася та відділялася великими смугами. Кася схопила Дракона за руку та випручала його безвільне тіло з дерева, вкрите пухирями та обпалене. Я допомогла їй відтягнути його крізь дим, який збирався, а тоді вона повернулася та знову кинулася крізь імлу. Я ледь розгледіла, що вона хапається за шмат кори та відтягує його товстим пластом; вона рубонула по дереву мечем і смикнула його, а тоді з боків відламалося ще більше деревини. Я поклала Дракона й кинулася їй на допомогу; дерево було надто гаряче на дотик, але я все одно поклала на нього руки та, пошукавши навпомацки якусь мить, бовкнула:

— Ілмейон! — «Виходь, виходь», — ніби я — Баба-­Яга, яка викликає кролика з нірки на обід.

Кася рубонула по ньому знову, а тоді дерево розкололося, тріснувши, і я побачила крізь нього зовсім невиразне жіноче обличчя, пильний погляд синього ока. Кася потягнулася до країв пробитої шпарини та почала відтягувати ще дерево, відламуючи його, і раптом королева почала випадати, безвільно зігнувшись усім тілом уперед із пустоти у деревині та залишивши по собі жіночий силует; шматки висушеної тканини відпадали від її тіла й загорялися, доки вона випадала з пробитого отвору. Вона зупинилася, повиснувши: у неї ніяк не звільнялася голова, яку тримала сітка із золотого волосся, неймовірно довгого та врослого у деревину довкола неї. Кася рубонула мечем крізь цю хмару, і королева звільнилася та впала нам на руки.

Вона була важка та безвільна, мов колода. Нас огорнув дим і вогонь, а над нами стогнали та борсалися гілки: дерево обернулося на вогняний стовп. Вогнесерце у своєму флаконі гомоніло так голосно, що мені здавалося, наче я чую його власними вухами, йому наче не терпілося ви­йти й долучитися до полум’я.

Ми непевно пройшли вперед; при цьому Кася практично тягнула на собі