Читати книгу - "Руденька"

лялька… Ти не можеш рухатися, їсти – ти не можеш нічого без сторонньої допомоги – це раз… Ти – потвора, і це факт – це два. За твоє життя боролися люди з усього світу, і Геночка перевернув ради тебе цей світ. Вони всі боролися не для того, щоб ти скиглила зараз, дивлячись на себе в дзеркало – це три. Твоя мама не замислюючись ризикнула всім, щоб ти просто могла зараз тут дивитися на себе в дзеркало – це чотири. Я наводила аргументи… п’ять… шість… сім… вісім… і я дивилася на себе, як на сторонню, незнайому людину. Я опустила очі, підняла їх ще раз, востаннє подивилася на себе в дзеркало і тихо сказала: «Дівчинко, я не знаю, хто ти, але я тобі допоможу. Обіцяю. Я поверну тобі твою зовнішність і твоє життя. Я боротимуся разом з тобою. Я обіцяю. День по дню тобі ставатиме краще. Все заживе. Минеться. Обіцяю. А тепер натисни на кнопку».

Геральд відчинив двері, зайшов у ванну, взяв мене на руки й одніс назад у ліжко.

– Тобі легше? Ти вмилася?

– Геральде, скільки я важу? Мене ж зважували, я пам’ятаю.

– Навіщо тобі це… зрозумій, це все просто зайва рідина, яка накопичилася в твоєму організмі через хворобу та операцію… мине час, і все стане на свої місця.

– Скільки зайвої рідини? Геральде, скажи мені.

– Двадцять з лишком літрів… – він промовив це дуже тихо.

– Скільки часу має минути? – Мені здалося, що мене ошпарили окропом.

– У кожного по-різному… іноді місяць… іноді три… іноді… все залежить від фізичного й емоційного стану.

– Ясно. Отже, у мене є два тижні.

– Чому саме два тижні? – запитав він здивовано.

– Неважливо.

– Гаразд… я можу щось для тебе зробити? – турботливо поцікавився мій медбрат.

– Так. Мені потрібен доктор Малага. І фізіотерапевт.

– Про доктора Малагу я пам’ятаю. Фізіотерапевт прийде до тебе через кілька днів.

– Спасибі тобі за все, що ти для мене робиш. І за те, що… не відвертаєшся від мене.

P. S. Коли за два тижні я йтиму по коридору клініки в костюмі яхтсменки, з нафарбованими віями і рудим, а не фіолетовим волоссям, усі мої лікарі відкладуть убік свої течки й мобільні телефони і зі сльозами на очах зааплодують мені. Це будуть справжнісінькі чоловічі сльози в моєму житті… Я збентежуся, опущу очі, а потім по черзі почну ніжно обіймати кожного з них.

P. P. S. Коли через кілька років мені признаватимуться у зрадах, «відбиратимуть» у мене якісь квартири, одружуватимуться, маючи зі мною любовні стосунки, чи хтось битиме і дряпатиме мені машини, я згадуватиму ту дівчинку з дзеркала, яка у відчаї дивилася на мене повними сліз очима… і думатиму: «Які ж усе це дурниці… квартири, подряпини на машинах і ваші зради… яке все це ЩАСТЯ».

У ніч з 10 на 11 липня 2003 року…

Вода! Ти не маєш ні смаку, ні кольору, ні запаху, тебе не опишеш, тобою насолоджуються, не знаючи тебе.

Антуан де Сент-Екзюпері [46]

Я розплющую очі… Стеля… біла… я жива чи мертва? Щось заважає мені дихати… сльозяться очі… і, здається, я хочу пити… Я хочу пити… А це означає… що Я ЖИВА. Треба спробувати поворушитися… Мені дуже боляче… А це означає, що Я ЖИВА. Я хочу чаю… тут є хто-небудь? Хто-небудь… дайте мені мій улюблений Lipton Ice Tea зі смаком персика. Здається… тут нікого нема… Треба спробувати щось сказати… але я не можу… мені заважають якісь трубки… мені боляче говорити… я не чую свого власного голосу… і що це за штука у мене на обличчі… це, напевно, киснева маска… Чому я так голосно дихаю? Мені все це більше не потрібно… я можу дихати без цих трубок… мені негайно треба когось покликати… попросити, щоб вони прибрали все це з мого обличчя… Будь ласка, хто-небудь… вони мене не чують… треба щось зробити… Я хочу торкнутися свого обличчя… але не можу поворушити рукою… ані правою… ані лівою… там теж якісь трубки… ну ж бо… НУУУУУУУУУУ!

Я з усієї сили рвонула рукою… мені боляче, але чомусь приємно… А тепер треба якось витягти ці ненависні трубки… Здається, у мене виходить… ВДИХ… мій перший повноцінний ВДИХ… Вільний… без трубок і кисневої маски… Мій перший ковток життя… тепер можна когось покликати. Я чую кроки і голоси… до мене хтось іде… Я бачу чиєсь обличчя… воно трохи пливе… страшенно сльозяться очі… треба сказати… я намагаюся вам це сказати… але я не чую власного голосу… я чую тільки неприємний тихий свист… обличчя наближається… їх уже двоє… у мене паморочиться голова… Вони про щось говорять… але я їх не чую… що вони роблять?… Боже… здається, вони хочуть знову застромити в мене ці трубки… я прошу вас, не треба… вони мені заважають… мені треба вам це сказати… це дуже важливо… НУУУУУУУУУ! Я почула свій власний хрип: