Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

А перед нами море — велике, широке, неосяжне. І вітер надував полатане вітрило старого рибальського бота, який мав горду назву «Тайфун». Хто міг плисти на «Тайфуні», як не сущі пірати! Не ті, що з книжок, не з кінофільмів і не з телепередач, а справжні, із плоті і крові!

Отже, прощавайте, сухопутні щури! Вилежуйтесь собі на пляжах Будви, Герцегнового і Дубровника! Прощавайте, готельні блощиці, дубровницькі твістівці! Ми посилаємо вам зневажливу посмішку і повертаємось до вас кормою. Край, бистрий «Тайфуне», сріблясті хребти хвиль, веди нас до великої пригоди!

В Далмації все старожитнє, навіть море. Про нашого Пяста[22] ще й горобці не цвірінькали, а на Адріатиці вже плавали фінікійські кораблі. Все це я знаю від старого Палади.

Фінікійцям доводилось плавати, бо в Іллірії були запашні мастила, що їх полюбляли фінікійські жінки. Зате фінікійки нічого не робили, хіба тільки лаяли своїх чоловіків, що замало привозять, та ще шпарувалися мастилами. Грекині теж шмарувалися, тому греки засновували тут свої колонії. А після греків — римляни, потім сарацини, венеціанці, турки... Аж голова йде обертом!

Всі плавали в тому чудовому морі і залишали по собі легенди. Тож нічого дивного, що легенди повивають ті краї.

Так ото фінікійці припливали по запашні мастила, по ліс на щогли, а наш капітан — Палада — припливає здебільша по вино, садовину та городину. Він, можна сказати, сучасний фінікієць, бо теж плаває в торгових справах на своїй барці, яка мало чим різниться від фінікійських суден. Отож плаває Палада поміж далматськими островами і постачає ті невеличкі місцевості вином та свіжими фруктами.

На цей раз ми веземо дві бочки червоного вина і цілу гору фантастичних кавунів. Об’їдаємось кавунами, бо вони прекрасно гамують спрагу. Якщо й далі матимемо такий апетит, то не зостанеться жодного кавуна.

Тут усе надзвичайно барвисте і екзотичне. Ми пливемо з Дубровника на острів Ластове. По дорозі зупинилися на острові Млет, а зараз проходимо Колочепський канал. З одного боку у нас — суходіл, а з другого — острови: Колочеп, Лопуд, Шипан, Яклян і Олипа. З одного боку гори, з другого — теж гори, і нам бачиться, що пливемо в скельній трубі. Можна нічого не робити, тільки милуватися красою цього куточка.

Минули Шипан, потім Яклан, а далі вузенькою протокою вийшли в широке море. На Олипі є морський маяк. Я залюбки став би доглядачем маяка, слухав би шум моря і показував дорогу кораблям. На жаль, на Олипі вже є доглядач маяка, тож нічого не вдієш.

Як тільки ми пропливли протоку Вратник — одразу ж відкрився прекрасний вид на острів. Море злегенька сріблилося піною, а вдалині показалося чудове золоте пасмо гір, наче з морського дна раптом виринула велетенська риба. То й був Млет, до якого ми прямували.

Ми пливли понад берегами Млета, і здавалося, що тому острову кінця-краю немає. Нічого дивного! Адже довжина його — тридцять сім кілометрів.

Що довше тривала подорож, то таємничіше ставало. Береги обривистими скелями спадали просто в море, над ними пнулися вгору карликові сосни, а вище здіймалися круті схили, порослі дикими кущами, і знову — руді, сливе червоні скелі. Острів був грізний, неприступний. Я не міг собі уявити, як у такому пустирищі живуть люди. Отож запитав про це старого Паладу.

Достославний морський вовк, якому на суші не закривався рот, сидів тепер мовчазний і задуманий.

— Побачиш,— одказав знехотя.

І справді, незабаром серед берегових скель ми завважили вузьку протоку. Палада повів човен між урвистими берегами. І ми зненацька опинилися у цілковитій тиші. Вітрило залопотіло й безсило повисло. Якусь хвилину ми ще пливли за інерцією. Аж коли перетнули протоку, вітер знову надув вітрило і штовхнув човен на збрижену воду затоки.

Пливли повільно серед архіпелагу маленьких острівців. Вони скидалися на зелені гриби, що виростають з темно-синьої води. Береги їхні білі, вапнякові, а шапки — зарослі кучерявими соснами і тамариском. Коли ми проминали маленький острівець, я знову почув дивну музику цикад. Співали дерева, співали цілі острови.

І було дуже гарно й так романтично, що в голові самі складалися вірші. Записати їх я не мав часу, а жаль — може, виникла б якась фантастична поема про Співучі острови.

Старий Палада обережно вів човен. Мусив пильнувати, щоб не наскочити на скелі. Сидів біля керма й міцно тримав трос бома. То натягував його, то попускав, а вітрило ліниво ловило слабкий бриз і штовхало човен через затоку.

Раптом з-поза зелених сосен показалася струнка дзвіниця. Майже тої самої миті вдарив дзвін. І чудовна тиша сповнилася його сріблястими звуками.

— Полаче,— мовив Палада.

Незабаром із зелені виринуло біле містечко. Серед кипарисів, піній, агав і оливкових садів воно було мов іграшкові кубики, розсипані над волошковим дзеркалом моря. Кілька білих вітрил удалині сунули по воді, мов паперові трикутнички. Чайки знялися з берега. Прилетіли до нас, і ми з Івом кидали їм у воду шматочки хліба.

— Бачиш, — озвався Палада,— навіть на цьому суворому острові живуть люди, а ти думав, що тут пустиня. Легенда розповідає, що в стародавні часи тут були піратські кубла...