Читати книгу - "Диявол у Білому місті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Місіс Лоренс пізніше стверджувала, що в той момент переконалася, що Голмс убив Емеліну. Однак, ні вона, ні її чоловік нічого не зробили, щоб переїхати з цієї будівлі, і не звернулися в поліцію. Ніхто цього не зробив. Ні місіс Лоренс, ні містер Пітер Сіґранд чи його дружина, ні Нед, ні батько Джулії — Ендрю Смайт, ні її мати. Складалося враження, що ніхто не очікував, що поліцію зацікавить чергове зникнення людини, а коли й зацікавить, то що вона здатна буде провести ефективне розслідування.
Незабаром власна валіза Емеліни з її речами й одягом, яку вона взяла з собою, коли в 1891 році поїхала з дому працювати в клініці доктора Кілі, прибула на вантажний склад біля її рідного містечка. Її батьки спочатку думали — сподівалися, — що вона відіслала валізу додому, бо вийшла заміж за багатого чоловіка і їй не потрібні ці старі зношені речі. Але Сіґранди більше не отримували жодної пошти від Емеліни, навіть на Різдво. «І то, — зауважує доктор Б. Дж. Сіґранд, родич Емеліни, той самий дантист із північної частини Чикаго, — незважаючи на те, що вона мала звичку писати батькам два-три рази на тиждень».
Батькам Емеліни усе ж не спадало на думку, що їхню дочку могли вбити. Пітер Сіґранд сказав: «Урешті, я почав думати, що вона, напевно, загинула в Європі, а її чоловік не знав нашої адреси чи просто не став нас повідомляти».
Сіґранди та Лоренси хвилювалися б значно більше, коли б знали деякі інші речі.
Так, прізвище Фелпс було псевдонімом помічника Голмса Бенджаміна Пайтзеля — під ним він проходив лікування в інституті Кілі, коли вперше зустрів Емеліну.
2 січня 1893 року Голмс знову звернувся по допомогу до препаратора Чарльза Чеппелла, відіславши йому валізу з трупом жінки, з верхньої частини тіла якої було практично повністю зідрано всі м’які тканини.
Кілька тижнів по тому чиказький медичний коледж Ла Салль отримав чудово відпрепарований скелет.
А в підвальній кімнаті в будівлі Голмса сталося щось незвичайне: феномен, який поліція виявила три роки по тому й не змогла знайти йому наукового пояснення.
На гладенькій емалі внутрішньої частини дверей ізсередини на висоті приблизно шістдесят сантиметрів якимось чином залишився чіткий відбиток ступні. Пальці, носок, п’ятка окреслилися настільки чітко, що не залишалося сумніву: це відбиток жіночої ноги. Поліцію спантеличила надзвичайна чіткість і незмивність того відбитка. Його пробували стерти сухою рукою, змити милом, але це не допомагало.
Ніхто не міг точно пояснити цього. Найкращий здогад полягав у тому, що Голмс заманив жінку в ту кімнату; жінка була в той момент боса, можливо, і гола; Голмс замкнув за нею повітронепроникні двері. Жінка залишила відбиток, безуспішно намагаючись відчинити двері. А незмивність відбитка детективи пояснювали тим, що Голмс, котрий, як відомо, цікавився хімією, спочатку налив на підлогу кислоту — щоб через хімічну реакцію в кімнаті швидше скінчився кисень. За їхньою теорією, Емеліна вступила в ту кислоту, а тоді, приклавши ногу до дверей, буквально витравила слід на емалі.
Але, знов-таки, це відкриття сталося значно пізніше. На початку 1893 року — року Всесвітньої виставки, ніхто, навіть сам Голмс, не помітив відбитка на дверях.
«Холоднокровний факт»На початку січня 1893 року вдарив мороз і залишився надовго — температури упали майже до мінус тридцяти градусів. Обходячи свої володіння на світанку, Бьорнем бачив білий скрижанілий світ. Купи замерзлого кінського гною були розкидані пейзажем, немов розділові знаки. Понад берегами Лісового острова у кризі, товщій за півметра, Олмстедів очерет з осокою закляк, страшно викривлений. Бьорнем бачив, що робота Олмстеда сильно затримується. А тепер Олмстедів помічник у Чикаго Гаррі Колмен, на якого всі покладалися, лежить у лікарні, видужуючи після операції. Та недуга, яка на нього нападала, виявилася апендицитом. Операція під ефірним наркозом пройшла добре, і Кодмен одужував, але повільно. До урочистого відкриття залишалося чотири місяці.
Надзвичайні холоди посилювали загрозу пожежі. Навіть лише необхідні відкриті джерела вогню — «саламандри» і жаровні — викликали десятки маленьких займань, які легко гасилися, але мороз збільшував імовірність значно гіршого. Замерзали труби й гідранти, робітники порушували встановлену Бьорнемом заборону курити й розпалювати вогнища. Колумбівська гвардія посилила пильність. Саме вони найдужче страждали від морозу, цілодобово стоячи на вахті в далеких кутках парку, де не можна було сховатися й погрітися. «Зиму 1892–1893 років ніколи не забудуть ті, хто служив у гвардії в цей час», — писав полковник Райс, її командувач. Колумбівські гвардійці найдужче боялися чергування в крайній південній частині парку під Будинком сільського господарства. Цей похмурий куток прозивали «Сибіром». Полковник Райс використовував їхній страх із дисциплінарною метою: «Будь-який гвардієць, якому доручено стояти на варті уздовж південної огорожі, повинен розуміти, що він скоїв якесь дрібне порушення дисципліни чи мав такий неохайний вигляд, що його не можна відряджати на більш людну частину території».
Джордж Ферріс боровся з морозом за допомогою динаміту — то був єдиний надійний спосіб пробити майже
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диявол у Білому місті», після закриття браузера.