Читати книгу - "Предок"

— Завтра ж будень-будний! Треба збирати жолудь, човни й опачини стягати… Аж у неділю!.. Бо ж сьогодні — п’ятниця! — Деморацю! — повернулась до ключниці, — Пива їм викотити[307], вина — шість корчаг… баранів зо три… якесь теля… птицю…

Трещула ще не відходив:

— Та й ще щось?

— Просять не погордити…

— Ну, та ж, звісно! Прийду!.. Ага! — затримала бурґрава[308]. — Казали мені: ніби прийшли там мечники.

— Ні, ясна пані: циганин із хлопцем — ножевики! Кажуть на себе — «вірмени зі Львова»! Ножі принесли. Чотире десятки. Замкнувем їх на ніч у «скісній роговій коморі», біля прибічної вежі.

— А коні їхні?

— За другою брамою.

— Добре єси вчинив. Але ж наглядати кажи, — хитнула пані дядина головою. І знову звернулась до діда:

— І гадаєш: упізнав таки той москвин Василя? Не схибнув?

Кобзар посміхнувся, зібравши дрібні зморщки довкола очей:

— Як же схибити? І близни під оком, на правій щоці, немов рукою діткнув — ось як бачив! Ще й казав Мирон: огрядніші собі стали! А волосся — гей-гей! Як у мірошника, вже сивиться!.. Вірте, ясна пані, москвин бо не темний[309]. Це один із наших братів, що на обидва видющий! Добре позирає!

І знову, коли вийшла з їдальні Деморацька, дід приглушив голос:

— През віру — просто живота людові нема! Хоч хрест на собі поламни[310]. Бояри та пани вже не словом самим проміждо себе, но і мечем, самопалом семип’ядним супереку мають: один одного навертають! Панство руське — на лаціну, інші знов — до віри руської. Інші — до схизми… Он як беруться! Там-тут, тут-там — сама веремія!.. Аж би один стопою своєю твердо оперся! А то ніхто у віру праву втрапити не може! Того спалили живцем за віру «праву». Того знов — за неправу. Бо ж скрізь — ген-ген — само двоєвір’я!

— Це правда! — підтвердила і пані. — Один їхній архимандрит — і добрий чоловік! — сам мені говорив: «Уже й самі не знаємо, в що віримо! Боронимо блуда єретиків, як віру праву…»

— Ото ж бо й воно!.. Кажу і я вам правду, ясна пані: «времена остання» прийшли! Царство Антихриста! Всюду від крови неосхлий меч. А московських ченців, як говорив якийсь муж учений, «сам чорт навчає єресь приліжно[311] плекати». І таки істну-істину переказав той учений муж: що тільки у володіннях «пресвітера Івана», що його звуть «паном Іваном»[312], тільки в нього лишилася ще віра свята, справдішня!.. Але: де та земля? Ніхто не знає! Ніхто не відає, ніхто вісти не подаває, очерчення не зображає!.. Так казав мені один чесний богочтець[313]: «Не тридев’ять царств тра ісходити, не два окіян-моря перепливсти — але серце власне адамантом каменем зробити треба. І тоді ясно признаку дасть, путь-орсаґ вірний вірному вкаже — як зоря Різдвяна, що до ясел Богонародженого путь указала… І дасть тоді пресвітер Іван за убільшену пильність напитись води живої з кубка ізмарагдового… А хто хто нап’ється — знайде щастя вічне[314]…

Тея слухає не моргаючи. Ясно уявляє собі той «кубок ізмарагдовий». Бо ізмарагди вона знає, з бабуниних великих сережок: такі вони, як лямпадка, що завжди світиться перед Святою Дівою в бабуниній одрині! І спадає їй у голівку:

— Може й та лямпадка з ізмарагду? Тож, тільки вилити з неї оливу, натомість налити води й напитись!

Бо Теї дуже хочеться бути щасливою!.. А тут ще, те щастя може бути «вічне», якщо дасть його той «просвітер» Іван…

Але, така вже химерна річ те «щастя»: тільки-що помислила про нього, а вже до неї приходить прикрість!

Подали молошну кашу з тертими горіхами та вареними в меду сливками.

Тея дуже любить цю кашу й згодилась би признати її за одну з конечних складових частинок «щастя…»

Та ж бабуня!..

Покликала дівчатко до себе, обняла й тихенько шепче:

— Подай, дитинко, таріль старчикові та скажи: «Призволяйтесь, дідусю, на здоров’я!»

Тея міцно вперлась ніжками в підлогу, ніби вросла в поручні бабуниного фотелю. Мотає голівкою, міркуючи:

— Чи ж не могли б те зробити Раїна з Фаїною?

Але бабуня неначе «душку її читає»:

— «Що вбогому вчините, — говорить Христос, — те Мені вчините!»

І не повірила б Тея, що такий важкий той таріль із кашею! І що від стола до діда — така довга дорога!

Дрібно ступає ніжками. Йде повільно. І здається їй, що всі, всі — хто є в замку! — всі дивляться на неї й… сміються!..

Але ж нема чого й сміятись! І це — якраз — найгірше!

Та ось: ще тільки крок! І