Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

що вона мені обійдеться, коли поряд увесь час буде її татусь?.. Ні, краще лишитися з дияволом, якого принаймні знаєш. Адела Асконта хоч не має припадочних родичів. Одружитися з чарівною Карлоттою чи бодай залицятися до неї — все одно що стати перед судом і бути публічно страченим. — Санчіонаре, хоробрий серед злочинців, у побуті прагнув домашнього затишку. — Але ж вона пообіцяла якусь винагороду…» Він замовив бренді й подумав про втіху, яку може одержати від Карлотти в тому її спальному купе. Потягуючи бренді, Санчіонаре наперед смакував наступну пригоду.

Йому хотілося добре провчити Сміта. Та чи стане Карлотта достатньою винагородою? Поїзд так обмежує можливості… зате в Лондоні можна було підмовити Шляйфштайна й Гризомбра на ефектне пограбування. Ще, гляди, й повернеться до Адели з намистом. Думка про пограбування в Лондоні задля поповнення власної скарбниці та відплати Смітові за образу майже згасила його хтиве бажання.

До півночі Санчіонаре сидів у своєму купе. Бенно пройшовся по вагонах і перевірив, чи все гаразд.

— Бажаєте, щоб я зайнявся англійцем? — спитав він.

— Дурню, сцена була прилюдна й закінчилась нічим.

— Ви часом віддячували й за менші образи.

— Якщо в англійця будуть неприємності в поїзді, всі звинуватять мене. Я не хочу привертати до себе увагу. Та й маю щодо нього інший план.

— І щодо його дочки теж? — посміхнувся Бенно.

Санчіонаре змовчав. Не варто було таким, як Бенно, давати поживу для роздумів. У злочинному світі Італії вистачало інтриг і суперництва. Досі щастило користатися з протиріч, що існували в ньому.

Коли Санчіонаре вислизнув зі свого купе й пішов хитким коридором до сусіднього вагона, ніде нікого не було. Незважаючи на тьмяне освітлення, купе номер чотири він знайшов легко.

Понад усякі сподівання, Карлотта чекала на нього лише в тонкому пеньюарі, під яким, як він розумів, було не багато.

— Я така рада, що ви прийшли, — сказала вона тихим хрипкуватим голосом.

«Добра ознака», — подумав Санчіонаре, а вголос, узявши дівчину за руку, сказав:

— Як я міг відмовитися від такого запрошення!

— Мій батько був непростимо грубий. Ви ж такий терплячий. Я б хотіла, щоб усі чоловіки були з ним такими. Під час цієї подорожі я часом по-справжньому боялася за нього. Сідайте, будь ласка. — Дівчина кивнула на підготовлену до ночі постіль.

— Моя люба Карлотто… — підшукував слова Санчіонаре. — Чим я можу допомогти, щоб полегшити біль вашого серця? — Його рука обережно наблизилась до її грудей, де було серце. — Ваш батько поводиться з вами так нечемно. Я б не дозволив собі такого ставлення навіть до свого собаки.

— Маєте собаку, синьйоре Санчіонаре? — трохи відхилившись, запитала вона. — Я завжди хотіла мати собаку.

— Це — образно кажучи. Я бажаю допомогти вам. — Все ще тримаючи Карлотту за руку, він трохи відхилився на постелі й легенько спробував посадити її поряд.

— Допомога мені не потрібна, синьйоре. — Карлотта не піддалася. — Ніякої допомоги не потрібно. Я лише хочу подякувати вам особисто за те, що ви мене зрозуміли.

— Я знаю, моя люба. Знаю, що означає для такої жінки, як ви, не мати товариства справжнього чоловіка й бути під владою хворого батька. Він грубіян.

— Ні, сер! — Карлотта на крок одступила. — Неправда. Я знаю, він досі переживає смерть моєї мами, але це минеться…

Притулившись вухом до дверей, Моріарті послухав, усміхнувся, кивнув і пішов до того вагона, де було купе Санчіонаре. Карлотта мала ще на певний час затримати римлянина.

У коридорі не було нікого, В темряві за вікном вагона вряди-годи пропливали далекі вогники. Дехто ще не спав і в тому світі.

Професорові майнула думка, що бурчати сьогодні за вечерею йому було неважко. Італія не належала до його улюблених країн, італійська кухня теж не вельми подобалася. Щоправда, Рим із його фонтанами, вузькими вулицями та оповитими тінню кипарисів проспектами був гарним містом, але професор вважав, що жодне місто не може зрівнятися з Лондоном. Лише усвідомлення того, що він заманює Санчіонаре в пастку, допомагало зносити всі пов'язані з цим прикрощі.

Моріарті підійшов до купе Санчіонаре. У тьмяно освітленому коридорі, як і раніше, не було ні душі. Він м'яко повернув ручку, натиснув плечем двері й проник досередини.

— Побачивши вас у Римі вперше, я відчув, що наші душі споріднені, — воркував Санчіонаре.

— Добре знати, що маєш друга… — Карлотта стояла на відстані, а він непомітно підсовувався, часто дихаючи, долоні його спітніли.

— Я можу бути чимось більшим, ніж друг, Карлотто. Значно більшим.

— Говоріть тихіше, — приклала вона палець до губів. — Не можна, щоб вас почув мій батько. Ви ж розумієте, я не звикла приймати чоловіків у таких умовах.

— Повірте мені, я розумію… — Санчіонаре вже підсунувся до краю постелі, підвівся й широко розчепірив руки, наче хотів утримати її біля вікна. — Нічого не треба боятися. І не треба себе звинувачувати. Це часто буває сильніше за нашу волю. Йдіть до мене, Карлотто.

— Синьйоре Санчіонаре!.. — Вона всім тілом притулилась до темного вікна.

— Луїджі, дівчинко, називай мене просто Луїджі. Не треба соромитись.

— Я не соромлюсь! — У Карлоттиному голосі з'явилися різкі нотки. — Ви, мабуть, мене неправильно зрозуміли. О!.. — Вона вирячила очі, ніби лише тепер раптом збагнула його наміри.

Санчіонаре схилився, торкнувшись на мить її м'яких грудей, але вона вивернулась і, зойкнувши, швидко позадкувала до порога, тож, упавши навколішки, Санчіонаре схопив руками повітря.

— Невже ви подумали, ніби я запросила вас сюди, щоб… — підвищила вона голос.

— Тихо, Карлотто, тихо… Почує ваш батько, люба…

— Може, хай краще почує. Невже ви подумали…

— А що інше може подумати чоловік!

— Ви ж такий старий!.. — Карлотта скривилася, немов сьорбнула оцту. — Я вважала, що ви, як людина добра й великодушна, перейнялися щирим співчуттям до двох нещасних іноземців. Мій батько правду каже про італійських чоловіків: вони прагнуть лише одного. Їм аби дістати