Читати книгу - "Роман шукає"

то на трансформаторній станції якусь фазу так вибило, що вже ніяк її знайти не могли, чи ще щось сталося, але трамваї стояли цілий день. І довелося Ігореві, Мартинові й Славкові на милицях стрибати від музею аж до госпіталю. А світ це був не близький, і коли Ігор присів просто край тротуару, звісивши ногу на проїжджу частину, друзі не здивувалися й мовчки примостилися поруч. Славко із сумнівом запитав:

— А як же воно буде на протезі?

В госпіталі вони застали п’яного, як чіп, Ямришка, що перехопив у вестибюлі Гошу-масажиста й чіплявся до нього. Незвично стривожений Юнкерс намагався його вгамувати.

— Га, Гошо? А чого ти на свайбу нас не покликав? — приставав Ямришко.

— Не було у нас свайби, — відмахнувся Гоша.

— А ми б тобі свайбу зробили!.. Тра було Машку свою послати, щоб запросила, як у людей заведено: просили тато й мама, і ми просимо… А ми б тобі простирадло нове принесли, щоб ти на воротах повісив. Чи не було чого й вішати?

Ігор, Славко й Мартин, не змовляючись, почали насуватися на Ямришка.

— Досить! — владно сказав Юнкерс. — Мотай звідси!

— Он ти як, — з п’яними слізьми в голосі заволав Ямришко. — Добре, добре… Я піду… Та запам’ятай, Юнкерсе, запам’ятай! Я тобі так зроблю, що ти в мене гіркими сльозами вмиєшся!

Розгойдуючись на милицях, як човен на хвилях, Ямришко посунув до дверей.

— П’яний, що з нього візьмеш, — ніби вибачаючись, пояснив Юнкерс.

Сам Голобородько був на диво тверезий.

Розділ тринадцятий

Я коротко натиснув на кнопку дзвінка, тобто старався подзвонити так, як дзвонять у тих випадках, коли приходять у гості. Не знаю, як у того, в чиї двері я дзвонив, а в мене серце калатало. Зараз усе мало розкритися…

Нам відчинила Ямришкова дружина — товстелезна, як діжка, тітка. У тій її огрядності не було й натяку на хворобу, — лиш наслідок безмежного здоров’я та пристрасті до масної їжі. Дільничний уповноважений спробував був відтрутити її плечем од дверей, але де йому братися!

— Що вам треба? — спитала вона вороже.

— Міліція.

Вона вагалася тільки мить, а потім широко заусміхалася і голосно, так, щоб чути було і в кімнаті, запросила:

— Тож заходьте в хату, гості дорогії! Наша міліція нас береже!

Я першим увійшов до кімнати, за мною — Слюсаренко, пойняті та дільничний.

Ямришко тільки-но одірвав чарку від рота. Повільно підводячись за столом, він невдоволено спитав:

— І загризти не дасте? Хай мені пече?

— Чому ж? Загризіть.

Дожовуючи солоний огірок, Ямришко зазирнув у постанову прокуратури на обшук та затримання.

— Шукайте. Як знайдете, то, може, й мені щось дасте. А ми таки знайшли…

Під час допиту Ямришко тримався зухвало. Дарма. Був у мене свій козир.

— Звідки у вас оці два золоті червінці?

— Купив.

— Де в нас продають червінці?

— На товкучці купив.

— Коли?

— Та недавно. Років зо два, мабуть, тому… А може, вже й три. Оце як зуби у мене почали кришитися.

Він одтяг щоку великим пальцем, і я побачив Ямришкові зуби. Скажемо відверто, траплялося мені бачити й дещо естетичніші видовища.

— Горілку-то жувати не треба, а ось загризати чим? Чи ви непитущий?

Він був переконаний у своїй безкарності.

— У кого ви їх купили?

— От як перед собою бачу. Руденький такий чоловічок, сухофрукти ще й до того продавав.

— Як його прізвище?

— Не знаю. Хіба на базарі прізвища питають?

— Чи знали ви Петра Тимофійовича Байрака?

Гарна реакція була у цього Ямришка, як на хронічного алкоголіка. Він ні на мить не завагався:

— Вперше чую.

— З Петром Тимофійовичем Байраком ви лікувалися в протезному госпіталі.

— Нас там шістсот було, а може, й більше. Що ж я — маю всіх пам’ятати?

— Ви передавали громадянинові Байраку оці вісім червінців? — Я вийняв із шухляди монети.

— Як же я міг їх передавати йому, коли я його й у вічі не бачив?

— Ви позаторік притягалися до відповідальності за перепродаж краденого?

Ямришко обурився:

— Он ви що мені шиєте! Не притягався! Не притягався! На лаві свідків сидів, а не підсудних!

Я викликав чергового:

— Будь ласка, приведіть громадян, яких я чекаю.

Ямришко не виявив до моїх слів найменшої цікавості, бо знав, що йому ніщо не загрожує, адже Байрак помер. Не змінився вираз його обличчя й тоді, коли до кімнато увійшли Волощук і Петрищев, а ось кулаки у нього раптом набрякли й стали бузковими.

— Ви знаєте цих людей?

— Вперше бачу.

— Громадянине Волощук, ви знаєте цю людину?

— Знаю.

— Де ви з ним бачились?

— У нього на подвір’ї. За хатою. Він дав нам…

Я зупинив його.

— Як і чому ви там опинилися?

— Нас привів туди Байрак.

— Для чого?

— Ямришко дав нам три каблучки для перепродажу під поручительство Байрака.

Те ж саме повторив і Петрищев.

— Все, — сказав Ямришко. — Приберіть цих пуголовків. Я маю дати важливе свідчення.

Конвойний вивів хлопців. До речі, вони виявилися не такими й щиросердими, як це мені здалося спочатку. Видно, надто велике враження справило на мене те, що вони так покірно й сумирно пішли за Вілею. А тут, у нас, мабуть, уже отямились.

— Гай-гай, слідчий Романе Пузо! — з докором сказав мені Федір Васильович. —