Читати книгу - "Роман шукає"

Юнкерс хлопців ніби й не помітив, а Ямришко сито відригнув і махнув рукою:

— Братва, давай сюди! Юнкерс частує!

Юнкерс уважно подивився на Ігоря, щось зважуючи, а потім засміявся виклично:

— Гей, Ігоре, давай до нас! У нас веселіше.

— Та нам… та ми… — заспішив Славко, — та нам на рентген.

Ямришко зайшовся п’яним сміхом:

— На холеру той рентген, хлопці? І так усе видно! Нових ніг вони нам однаково не поодрощують.

Та хлопці вже вискочили з павільйону. І що то значить військова наука — жоден з них не залишив на столі недоїденого пиріжка, всі захопили з собою.

— Куди далі? — похмуро спитав Ігор, дожовуючи пиріжок.

— Може, в кіно? — кивнув Мартин.

— Ми кіно вже дожовуємо, — показав недогризок пиріжка Славко.

— Повітрям подихаємо, — вирішив Мартин. — Ходімо, ходімо, хлопці.

І вони, влад постукуючи милицями по тротуару, посунули вулицею.

— Чекайте, — зупинив їх Славко. — Ігоре, ти не знаєш, за музей гроші беруть?

Вони зупинилися перед музеєм.

— Гадаю, беруть.

— Та нічого, — наважився Славко. — Обійдеться.

Він перший переступив поріг, довго човгав єдиною ногою по ганчірці вологій, а тоді скинув пілотку і звернувся до жінки, яка була при дверях:

— Добрий день. Можна нам подивитися?

— А чого ж не можна? — просто відповіла жінка. Нагадати про квитки у неї, видно, не повернувся язик.

І вони тихо, нечутно переставляючи милиці, пішли по музейних зачах, зупиняючись перед картинами, посмикуючи один одного за рукави:

— Дивись.

Славко розширив свої круглі очі, мовчав. Картини просто приголомшили його.

— Як це вони так?! Ну як це вони зробили? — пошепки, але гаряче запитав він у Ігоря.

— Хто? — так само пошепки обізвався Ігор.

— Та художники…

— Що?

— Та от… Хлопці, адже він дивиться на нас, в очі нам дивиться, чоловік оцей намальований. Бачите? Дивиться!

— Бачу, — прошепотів Мартин.

— Він очима водить, — Славко аж захлинався. — Ось відійдіть убік. Бачите, він очима за нами веде. Бачиш, Ігоре?

Ігор бачив. Це здивувало його не менше, ніж Славка. Справді диво: очі жили на полотні, і коли б цей намальований чоловік почав їм зараз підморгувати, Ігор би вже не здивувався. От що, виявляється, ще є на світі білому! От що вміють робити люди! Вони вміють не тільки влучно стріляти, підбивати ворожі танки, ходити в атаку, проривати оборону чужу й на смерть тримати свою. Вони вміють іще дещо…

А Мартина не можна було відтягти від картин, що зображували дерева, хмари, небо, траву, річки.

— Подивись на ці дерева, — пошепки просив він Ігоря.

Ігор дивився. Йому здавалося, що на картині дерева якісь не такі, як ростуть у лісі. На справжні дерева він якось раніше не звертав уваги, ніби їх не помічав. Дерева собі й дерева. Ростуть собі й ростуть. Правда, в роки війни Ігор цікавився деревами з дещо несподіваного боку. Коли танк мчав на повному ходу, він запитував у механіка-водія: «Хряпне з одного разу?» Часом молоде, гінке деревце, коли не потрапляло безпосередньо під гусениці, витримувало, не ламалося. Зникаючи під корпусом танка, воно пружно пригиналося до самої землі, а потім випростовувалося. Дрантям звисала з нього кора, стовбурець кровоточив соком, але воно таки випростовувалося! Старші дерева «хряпали»…

Дерева ж на картинах жили своїм незалежним життям. Таємничі, крислаті, з теплою, живою корою, вони не боялися людини — людина їм скорялася. Вони були такі гарні, що сонце охоче затримувало своє проміння на листі, на гілках, пташки не обминали цих дерев, а земля пишалася тим, що вони ростуть на ній. Не помічав Ігор раніше таких дерев, а вони ж були… От для чого малювали художники дерева на картинах! Для того, щоб він їх побачив. А він же міг загинути, і куля могла влучити не в ногу, а в скроню чи в серце; і вже ніколи не зрозумів би, які вони насправді — дерева…

А Славко вже тягнув їх до іншого залу. З ним діялося щось дивне. Хлопець то застигав біля картини, і, здавалося, ніяка сила не могла б його зрушити з місця, то раптом зривався й поспішав далі. Він боявся, що може пропустити найцікавіше, найкрасивіше, а то непокоївся, що, ось зараз до них підійде тітка, яка впустила їх сюди, й скаже: «Досить! Мало того, що без грошей зайшли сюди, то ще й крутитесь тут он скільки…» Тому й поспішав Славко, тому й тягнув за собою Ігоря та Мартина.

Перед величезною картиною, на якій було зображено Адама і Єву, Славко пошепки запитав:

— Ігоре, чуєш, Ігоре… а як же це так?

— Що?

— Ну, бачиш… Вони зовсім голі, а не встидно?

Ігор здивувався. І справді. Адже він бачив, що Адам і Єва (особливо Єва, Адам його менше цікавив) голі, але ніби й не помічав цього. Щось було в цьому незбагненне. На гральних картах, що їх «конфіскував» у них колись підполковник Чураєв, теж були намальовані голі жінки, але з цією Євою вони не мали нічого спільного. Жінка на картині здавалася одягненою, відкрите її тіло чомусь не викликало сорому ні в неї самої, ні в Адама, ні в тих, що дивилися на неї. Славко помітив це одразу, а він, Ігор, тільки зараз.

— Чуєш, Ігоре, чому вони голі, а не встидно?

Ігор відчув, що так і повинно бути, але пояснити цього не вмів. Сказав тільки багатозначно:

— Художники…

— Що художники?

— Художники все можуть!

Якщо десь складається історія міського трамвайно-тролейбусного управління, то годилося б у ній чорним рядком відзначити день двадцять третього листопада тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Щось таке сталося з електрикою. Чи