Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

У Жашкові тоді не було ніякої влади: денікінці й «петлюрівці» вже пройшли, перші на південь, другі — на схід. А більшовики ще тільки наближалися. Вони увійшли до містечка у перший день Різдва. В лікарні запанувала тривога.

Ось і представник нової влади…

До лікарні зайшов червоноармієць у кожусі. Струсивши сніг і залишивши рушницю в сінях, він переступив поріг і весело запитав:

— А хто тут лежить? Товариші чи добродії?

Більшовик говорив українською.

— Оцей, напевно, добродій, — показав він на Молодожоненка, — по очах бачу, ич, як ними виблискує!

Мусив відвернутися Олекса до стіни.

— Ну, так із ким тепер б’єтесь? — запитав солдат у іншого козака.

— Зараз не б’юсь ні з ким, бо тут ось лежу, а раніше з Денікіним.

— Так і Петлюра проти Денікіна?! — здивувався червоний. — А нам казали, що ви разом із Денікіним йдете проти народу.

— Ніколи ми не йшли проти народу, — обізвався й Олекса.

Зав’язалась жвава і приязна розмова… Коли це до палати увійшов ще один. Був він у чорній шкірянці. Почав із крику та московської лайки.

Усі притихли, разом із ними і червоноармієць-українець…

Нарешті москаль вигавкався… На прощання він добряче струсонув дверима — щоб знали, хто в Жашкові тепер хазяїн.

Вичекавши паузу, червоноармієць повідомив, що то був чекіст.

— Але ви не бійтесь: є наказ вас не займати.

Настановивши в селі свою владу (ревком), червона частина наступного дня потяглася на південь — наздоганяти білогвардійців, які, биті українськими повстанцями, тікали до Одеси. На прощання залишили в лікарні і трьох своїх тифозних.

Попри владу ревкому, життя в Жашкові йшло своєю чергою: тут, як і раніше, найліпше «ходили» керенки та гривні, а за совіцькі й сірника не можна було купити.

Про харчування своїх хворих більшовики не потурбувалися. Отож ті допомагали закінчувати харчові припаси, що залишив для козаків полковник Алмазов, який продовжував свій шлях на схід у складі армії Михайла Омеляновича-Павленка…

А зустрілися знову Олекса Алмазов, тепер вже генерал-хорунжий Армії УНР, і козак Олексій Молодожоненко в Чехословаччині, в Подєбрадах, вже як студенти Української господарської академії.

У Тетіїв прийшла Великодня субота. Та тетіївське жіноцтво якось мляво, навіть недбало готувалось до Паски. Не відчувалося передсвяткової радості. Більше того, жінки з острахом чекали свята. Причиною була чутка, що на Тетіїв знову йде більшовицьке військо — щоб покарати тетіївців за повстання проти совєтської влади. І кара ця мала впасти на людські голови саме на Паску. Казали, що загони, як і в минулі рази, складені були з китайців, латишів, мадярів і «руських», а очолюють їх тетіївські «жидки», які врятувалися від погрому. Час тодішнього повстання проти «комуножидівської» влади якраз припав на якесь релігійне юдейське свято. І ось тепер євреї мали «віддячити» християнам на їхнє свято. Допомогти їм святити паски…

Уже кілька місяців у Тетієві всім заправляв більшовицький воєнком Григорій Винниченко. Був він чоловіком неграмотним, напівбожевільним і втіху та розраду знаходив у безперервному насильстві. Наводив жах не тільки на Тетіїв, але й на околишні села. Не було такої ночі, щоб місцеві чекісти та червоноармійці не розстріляли хоч декількох людей — «за те тільки, що вони українці чи служили у війську українському чи в якій-небудь (українській) установі». А наприкінці березня 1920 року за наказом Винниченка у Тетієві було розстріляно тридцять осіб — переважно козаків та старшин Армії УНР Зимового походу, які внаслідок хвороб чи поранень лишилися на лікування в околицях Тетієва.

На цей терор українські підпільники під проводом Оверка Куравського відповіли сміливим терористичним актом: 28 березня, якраз на Вербну неділю (за іншими даними, 25 березня), повстанець Микола Шостопал кинув зв’язку гранат до зали ратуші, де зібрались місцеві більшовицькі начальники. Гранати розірвалися прямо на столі, за яким провадилася нарада. Загинув помічник воєнкома Бурмос і кілька червоних. Було й багато поранених. Трохи пізніше в перестрілці загинув командир окремого відділу червоних Масолов. У той день підпільники поранили й кільканадцять червоноармійців-китайців. Були й жертви серед повстанців: так, намагаючись кинути зв’язку гранат, підірвався Микола Савицький…

Минув день. Червоні притихли. Місцеві люди, які чекали на відплатну каральну операцію, були здивовані пасивністю москалів. І осміліли. Вони починали розуміти, що «збройна боротьба — єдина раціональна боротьба, що московське військо можна й треба бити».

Під час урочистого похорону Бурмоса, Масолова та інших повстанці обстріляли «червону процесію» з кулеметів. «Винниченко втік, а його відділ розбігся». Карний елемент, який є в кожному містечку, скориставшись відсутністю влади, почав грабувати євреїв та палити їхні хати. Хто знає, може, й українські селяни долучилися до розподілу «воєнної здобичі» — адже євреї в багатьох небезпідставно ототожнювалися з немилосердною совєтською владою. Хто заперечить, що особливо багато їх було серед каральних органів окупантів. Під час відплатної антиєврейської акції постраждали, напевно, і невинні люди, які жодного стосунку до ЧК чи міліції не мали…

Не відразу повстанці встановили в містечку порядок — лише на третій день. Було засновано Комітет охорони ладу й громадського спокою. Створено й самооборону, яка відповідала за порядок у місті. На чолі її став колишній поручник 12-го Брацлавського полку російської армії М. Шляхтиченко.

Тетіїв поволі зализував рани. Та 1 квітня, пізно ввечері, до міста вступив 6-й експедиційний відділ. Для початку червоні виарештували і розстріляли варту громадської самооборони.

Близько 7-ї години ранку сформовані з китайців, латишів і мадярів відділи в повному бойовому порядку вирушили до передмістя Тетієва — Плоханівку. Несподівано вони були зустрінуті кулеметним і рушничним вогнем. У запеклих дводенних боях повстанські групи Оверка Куравського, хорунжого Братка та поручника Романенка завдали