Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Страшна катастрофа надій і доль…

Свою особисту та національну трагедію тисячі людей сприймали стоїчно. Не було розпачливих криків, галасливих обвинувачень на адресу тих, хто завів військо у безвихідь. «Дисципліна в частинах була зразкова». Люди вмирали мовчки, інші мовчки чекали своєї черги. «Не чулось ні сміху, ні жартів; (було) тихо й сумно».

Ті, що могли ходити, мріяли про похід у запілля ворога — «і лише в ньому бачили єдиний порятунок — як власний, так і загальної справи».

На переході між Любаром і Улановом старшину Василя Сахна, хворого на тиф, залишили у старої вдови. Занесли прямо з воза і поклали на сіно, розстелене на підлозі. А самі поспішили далі.

«Господиня не була здивована, ані рада, ані не рада…»

— Ось і доходився, доблудився, — сказала вона. — Положили, й лежи. А мати дома хай чека. Та й мені буде робота. Не дай Боже, вмреш, треба робити труну, а з чого я зроблю? Дошки, що на лавах, тримаю для себе.

— Мамо, що ви кажете, може, й не вмре, — втрутилась сімнадцятилітня дочка її Орися.

— Тобі яке діло, що я кажу? — розсердилася жінка. — Твоє діло мале.

А потім погодилася:

— А може, й не вмре… Ти ліпше накрий його, бачиш, як труситься.

І Орися накрила козака кожухом, який зняла з себе.

Очуняв він за кілька днів. Лежав на лаві, з якої господиня збиралася робити труну, на чистій постелі. Господиня сиділа поруч.

— Може, дати поїсти? — лагідно запитала вона.

Видно було, що вона рада, що козак прийшов до тями.

За декілька днів Василь вже ходив — сили прибували щодня.

І він почав збиратись у дорогу.

Господиня намагалася відрадити його.

— Замерзнеш у своїй одязі. Та й куди підеш? Ваших не чути, вони десь далеко. Оставайся до весни, поживеш і нам допоможеш!

«Та й Орися до весни підросте… — може, й така невиказана думка на мить з’явилась у господині. — А там, дивися, хто зна, може, й пара буде…»

Але він наполіг: обов’язок перед товаришами кликав.

Тоді жінка звеліла Орисі показати дорогу, по якій пішла його частина. Дівчина вивела за село козака, з яким їй не судилося бути разом, і показала мовчки на той шлях.

— Щасти вам Боже! — сказала на прощання і за кілька хвилин навіки зникла за хатами.

Що творилось в її серці, хто знає…

Був січень 1920-го. Він давив морозом. Але козакові було байдуже, бо під шинелею грів його Орисин кожух.

Про нього відомо мало. Знаємо, що, опинившись у «трикутнику смерті» біля Любара, пережив він з українською армією найтяжчі хвилини. Знаємо, що в критичну хвилину, коли інші дезертирували чи демобілізовувались, як, наприклад, Січові стрільці, він, художник за покликанням, вирішив продовжувати боротьбу. Тому й, хоч і був старший за багатьох, пішов 6 грудня 1919 року добровольцем у Зимовий похід під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, пішов у запілля Добровольчої армії.

За відгуком свідка Володимира Рейтера, був пан Гніденко «досить добрим маляром» та пристрасним колекціонером всіляких виробів українського народного мистецтва. Під час цього і попередніх походів Армії УНР він зарисовував старі хрести на цвинтарях, церкви, дзвіниці… Таким чином у нього склалася досить велика і гарна колекція малюнків. Возив її з собою, а за майстерню правив йому віз.

Убили Гніденка у бою, коли на одну з невеликих частин, що звалася дивізією, напала денікінська кіннота. Очевидно, мова йде про 3-тю Залізну дивізію на чолі з Валентином Трутенком, яку розгромили денікінці у бою під містечком Животовом 25 грудня 1919 року.

Гніденко хворів на тиф і не схотів віддавати денікінцю свою шапку, за що той і зарубав його.

Так Україна втратила ще одного вірного і талановитого сина. Напевно, пропали і його малюнки невідомих епізодів Національно-визвольної боротьби українського народу за свою свободу.

Жаль!

Козак кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова Олекса Молодожоненко в Зимовий похід вирушив хворим на тиф. У нього була можливість уникнути тяжкого походу в небезпечне невідоме, роззброїтись і віддатись на ласку поляків у надії на лікування в стаціонарних умовах… Але то була б капітуляція… А хіба могло козацьке серце з нею примиритися?

І 6 грудня 1919 року козак Молодожоненко вирушив разом з іншими відчайдухами в запілля денікінської армії. З усіх сил намагався він втриматись у сідлі. Але після одного відпочинку вже піднятися не зміг і товариші поклали його та ще двох козаків на воза і рушили в напрямку Жашкова…

А в Жашкові пролунав суворий вердикт полковника Алмазова — залишити хворих у місцевій земській лікарні. Як не благав Олексій свого друга Петра не кидати його, той мусив виконати наказ командира. І два десятки тифозних лягли на холодну муровану долівку Жашківської земської лікарні…

Очуняв Олекса вже в ліжку. Зі здивуванням побачив, що одягнений він у чисту білизну. Спантеличений, дивився він на лагідне обличчя жінки, яка схилилась над ним. Та була явно задоволена, що козак нарешті відкрив очі. За нею стояла ще одна жінка у білому халаті.

— Пора, пора вже, козаче! — бадьоро сказала вона. — Спить та й спить, треба ж і міру знати.

Нарешті Молодожоненко збагнув, де він…

Із кожним днем прибували сили. Він лежав на ліжку і згадував минуле, а «до будуччини не хотілось заглядати»…

Якось сестра-жалібниця сказала:

— Скоро Різдво, а ті продукти, які залишив ваш командир, кінчаються. Що робити?

Лише тепер довідався козак, що командир потурбувався про