Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

В серця мужськії стрілами метався.

І груди, й стан, і хід її, і зір,

Лице, й уста, і брови - все свідчи́ло,

Що в сьому тілі зрадник, лютий звір

Заклав свою столицю і свій двір,

Що серце теє для добра застило.

І я молився богу, щоб від нас

Він зволив сю покусу відвернути.

Коли на згуби шлях ступила раз

І згуби їй страшної не минути,

То хай бодай в безстидності своїй

Домівки божої святий спокій

Диявольським пожаром не бентежить,

Нехай панує і ясніє там,

Де грішних цар, де зборище скотам,

Де панувать і згинуть їй належить.

Не пом’яни, о господи святий,

Мені колись сього гріха тяжкого.

Премудрий був твій суд і шлях крутий,

Та темний для мого́ ума́ мілкого!

І щонеділі відтепер вона

У нашу церкву пильно приходила,

І, хоч побожно вниз лице хилила,

Я чув, що в неї в серці сатана,

Що не молитися вона приходить,

Що потаємно, знай, очима водить

Там, де брати в молитвах і піснях

Стоять. Стискав у мене серце жах,

Грозило щось, мов прочування смерти,

Та я не міг для неї храм заперти.

Аж ось сказав мені брат Митродор,

Що мав повинність пильнувати брами

І зчаста оком окидать простор,

Щоб стерегтися перед ворогами,-

Що дівку сю видає він щодня,

Як близ монастиря вона снується:

То на коні степом вона ганя,

То десь в яру співає і сміється,

То мов говорить з ким - такі слова,

Аж кров у жилах від огиди стине,-

То, вдершись на скалу, камінчик кине

В наш монастир, платочком повіва,

То плаче,- ні, не плаче, а ридає

Так важко, голосно, аж серце крає.

Не знав я, що й подумати про те.

Усіх братів став пильно підглядати,

Чи вже не вспіли ті чортівські чати

В твердині божій вилом розпочати,

Чи кукілю не вспіли підмішати

В пшеничне, чистеє зерно святе.

Та хоч оба ми з братом Митродором

І день, і ніч довкола пасли зором,

В монастирі ще панував спокій.

Ніхто з братів не блід і не мішався,

На північні відправи не спізнявся,

У божій службі не дрімав важкій.

Аж ось одного дня серед спокою

Стук, стук до брами. Митродор прибіг:

«Коршмар до нас! Не сам іде, з дочкою!

Бажає він розмовиться з тобою».

Було се, наче серед літа сніг.

Яка мені з тим коршмарем розмова?

Та я велів у келію свою

Ввести його. Прийшов, стоїть. Стою

І я, жду першого від нього слова.

«Чи ви ігумен?» -

«Я».-

«Ну, добре ви

Своїх бичків пильнуєте в тій стайні!

Нема що мовить, до дівчат звичайні.

Ось вам дочка єдиная моя.

Дитя було невинне, боязливе,

А нині що? Нехай вона сама

Говорить! Я боюсь зійти з ума

І слово вам сказати образли́ве».

І починає дівчина казати,

Що брат один - ім’я його не зна -

Скрадався ніччю до її вікна,

Вікном добувся до її кімнати

І хитрими словами переміг

Її стидливість, затроїв жагою

І наклонив невинную на гріх,

Приобіцяв з монастиря втекти

В Арменію і взять її з собою.

«З лиця його пізнати можеш ти?» -

Спитав я, аж подавшись під вагою

Тих слів страшних. Вона сказала: «Можу».

Піддавшися зовсі́м на волю божу,

Я попровадив батька і дівицю

Там, де брати в щілині кам’яній

Трудилися, копаючи криницю.

І всіх рядом поставивши при ній,

Я мовив їй: «Скажи, котрий се був?»

І сам очима по братах шибнув.

Стояли всі спокійно, очі вниз,

Один лиш затремтів і зблід дотла -

Марін.

А дівчина лиш раз очима блись,

На нього вказуючи, прорекла:

«Се він».

Коли стріла затрута свисне з лука

І вб’ється в кість, коли вжалить гадюка

І чуєш ти, як в жилах кров твоя

Стинається, як смерть в суставах бродить

І звільна, звільна к серцю вже доходить,-

Так я здригнув, коли ота змія

Свої слова гадючі просичала,

І в першій хвилі так душа моя

Супроти них уся до бунту стала,

Що, бачилось, я скорше б віри йняв,

Коли б була рекла, що се був я.

Та годі! Я свою повинність знав,

Дав знак Маріну, щоб ішов за мною,

Вів’яну в келію ще раз позвав

І божою правицею страшною

Закляв її, щоб правду говорила,

Марінові до ока посвідчила,

Що, де, коли і як він їй казав.

І тут вона так гірко стала плакать

І, хлипаючи, почала балакать:

«Ще вояком сей муж у нас бував,

Тоді ще я йому у око впала.

Він говорив зо мною, жартував,

Знать, чесноти моєї трібував,

А далі став просити, щоб я ждала

На нього, аж з походу верне він.

Я з усміхом слова його приймала,

Хоча мені сподобався Марін.

Та він, аби в любов мою вбрехаться,

Почав мені божиться, присягаться,

Що любить, любить над життя мене

І що коли, мовляв, в війні не згину,

Коли в поході смерть мене мине,

Візьму тебе за вірную дружину».

І далі, плачучи, розповідала,

Як з тугою й слізьми на нього ждала,

Аж ось четвертий місяць вже мина -

В чернечій рясі пізно серед ночі,

Каптур увесь насупивши на очі,

Застукав стиха до її вікна.

Тут руки не здіймаються старечі

Списать мерзенні, богохульні речі,

Якими б то на гріх тілесний він

Її наклонював, аж поки, п’яна