Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та шкодити не здужає йому,-
Так дух твій лиш тоді страшную тьму
Покуси сатанинської прониже,
Коли, шкарлущу скинувши пихи,
Одінеться в веретище покори
І, в небесах свої втопивши зори,
Слізьми свої змиватиме гріхи».
І бог мойому слову силу дав:
З очей Маріна бризнули рікою
Гарячі сльози, і передо мною,
Мов вітка, збита бурею страшною,
Додолу впав і важко заридав.
І довго й слова він не міг сказати,
Лиш бився в груди, мов зовсім утратив
Дар мови, хлипав і в якімсь страсі
Довкола так безрадно оглядався,
Мов помочі від когось дожидався,
А врешті ледве-ледве обізвався:
«Мій батько, отче, вмер в тяжкім грісі.
Який се гріх, не вмію вам сказати,
Та ніч у ніч являєсь він мені -
Не знаю, чи наяві, чи у сні,
Бо явища я жду й не можу спати.
Він у дверях стоїть, німий, заклятий,
Блідий-блідий, з хреста неначе знятий;
Вся стать його - то образ лютих мук;
Всю ніч отак стоїть і не щезає,
Не каже й слова, поглядом благає,
Щоб вирвати його з чортівських рук.
Порадьте ж, отче, що мені робити,
Щоб власної душі не погубити
І ще й батьківський відкупити гріх?»
При тих словах мені зробилось стидно,
Бо вже тоді було доразу видно,
Що ворог підійма мене на сміх.
Та я не хтів сього порозуміти
І забажав появу сам уздріти,
З Маріном ніч у кельї провести.
Та парубок страшенно тут змішався,
Весь спаленів і довго не рішався
Сказати слово.
«Сину, бачу, ти
Знов сумніву гадюці піддаєшся!
Знов пазури на ум твій простяга
Той темний дух! І дарма з ним ти б’єшся,
І вір мені, від нього не спасешся,
Допоки хмара душу заляга.
Скажи мені, що там тебе ще мулить?
Нехай я буду друг і батько твій.
Як батько сина любо к серцю тулить,
Осушить сльози, верне супокій,
Так я…»
Та тут схилив чоло Марін
І мовив: «Отче, будь по вашій волі.
Даруйте сумнів сей! На хвилю він
В душі піднявся, мов туман у полі.
Я буду вам послушний».
І пішов,
Мене лишивши в почутті гіркому,
Що до душі його я не знайшов
Дороги, що скриває щось там він,
Чого не важиться сказать нікому.
Настала ніч. У келії Марін
Вже ждав мене. Блідий був, аж зелений,
Та супокійний. До землі поклін
Віддав мені і мовчки, похилений
Став, наче ждав, що я звелю робить.
«Молімось богу, сину!» - я говорю.
І перед скорбним образом Христа
Припали ми, і, тулячи уста
До пилу земного, свій дух угору
Знесли, і гаряче молиться стали.
Та тут ще раз господь свій дивний знак
Послав мені: я промолився так
З годину, як почув, що нагло впали
Душевні крила, згас огонь яркий,
Замкнулись для молитви неба брами
І клонить, клонить сон мене важкий.
Збираю сили, ще часок який
Даремно з ним борюся я думками,
Даремно сонні очі тру руками,
Даремно в тямі найгрізніших слів
Шукаю, щоб прогнати сонну змору:
Чим більш силкуюсь підвестися вгору,
Тим більш вона мене гне вділ і вділ.
І врешті - грішний чоловік - заснув я,
І що там в келії робив Марін,
Чи бачив знов свою появу він,
Чи ні - сього не бачив і не чув я.
Аж як церковні загуділи дзвони,
Збудився я. Марін усе клячав
Перед розп’ятим, плакав, бив поклони,
А далі встав і говорить почав:
«Молитві вашій дякуючи, отче,
Сю ніч мені господь зіслав спокій
І намір утвердив несхитний мій
Ярмо його прийняти найсолодше,
Зректися світу та його утіх,
Життя йому на службу посвятити,
Молитвою і постом батьків гріх
І власні всі провини відкупити.
Ваш монастир най буде мати та,
Що скорбнеє, приблукане дитя
Любовно під полу свою приймає.
Прийміть мене! Нехай святий обіт
Сповняю тут, де той зрадливий світ
Ні послуху, ні власті вже не має,
Нехай труджусь і богу милий плід
Приношу тут, де батько мій дрімає».
Мов ангельська музика, ті слова
Були для мене. Радо привітали
Їх всі брати. І зараз старці два
Маріна правила навчати стали.
Пройшло півроку. В пості, молитвах
Він був такий гарячий, невтомимий,
І бачилось: надземний світ незримий
Так близько до душі його приляг,
Що я сповни́в його палкі бажання,
Загородив йому навіки світ
І вбожества, і чистоти, й мовчання
Прийняв від нього й послуху обіт.
І бачив я, як радісно ступав він
На сей важкий, безповоротний шлях,
Яку незламну в серці віру мав він,
І серце к ньому чар таємний тяг;
І кождий мовив не раз, не два рази:
«Се божий рицар без тривоги й змази!»
II
У коршмаря, що недалеко скиту
Держав шинок, була одна дочка.
Хоч християнин коршмар був, та неситу
Погоню за земним добром, не вкриту
Ніяким стидом, мав він за божка.
І хоч щорана голосно, мов мати,
Серед пустині дзвін наш голосив,
І в душу тугу за святим вносив,
І зблуканих на правий шлях просив,-
То шинкаря й нікого з тої хати
Ми досі в церкву не могли діждати.
Аж ось тепер шинкарськая дочка
В одну неділю в церкву завітала.
Я озирнув її: жага палка
З її очей блискучих так і сяла.
З її розкішних, запахущих кіс
До мене демон явно реготався,
Її чудово гарний прямий ніс
Був мов
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поеми - т. 5, Франко І. Я.», після закриття браузера.