Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

І ранені, бо стогнуть і кричать,

Рятунку просять, бо їм грозить згуба

В степу від стужі чи від звірів зуба.

Перехрестивши божую домівку,

Себе й братів, щоби все зле прогнать,

Я мовив: «Неможливо нам не дать

Недужим помочі і пристанівку.

Воєнні - може, наші се брати,

Що за Христову віру носять рани?

А хоч поганці, слід їм помогти,

Бо брат наш кождий, хто шука мети,

А вдвоє - кождий хорий, безталанний».

І з ключником до брами я подався.

«Хто стукає до монастирських брам?» -

«Рятуйте раненого! - обізвався

Знадвору голос.- Бо прийдеться нам

Пропасти в тій пустині!»

Ми в тій хвили

Замки відперли, браму відчинили.

При брамі лицар молодий стояв

І другого, зомлілого, старого,

В своїх обіймах, плачучи, держав.

«Отці святі, рятуйте батька мого!

Ми християни, царські вояки.

Поганці нині відділ наш розбили,

А нас, що від ворожої руки

Живі втекли, весь день степом гонили,

Аж поки батька тяжко не зранили.

Остатнім ще зусиллям удалось

Нам омилить ворожії погоні,

В яри втекти. Тут сонце й уляглось,

Попадали з утоми наші коні».

Старого рицаря ми бережливо

Взяли на руки, в келію внесли,

Кликнули брата Агапіта живо,

Що силу трав, які кругом росли,

І соків знав таємні переміни

І рани вмів гоїти, біль втишать.

Та головою похитав наш брат,

Побачивши старого. «Ті руїни,

Мабуть, не будуть вже душі житлом!

Вся кров стекла! Тут моїх штук границя.

Се тіло смерть втяла своїм жалом,-

Хіба про чудо богу тут молиться».

Три дні старий ще в ранах простогнав,

На хвилю не проснувшись із нетями,

Вкінці в обіймах синових сконав.

Землі віддавши тіло, молодця ми,

Як знали, потішали. Та він був

Неначе травка, що косою втята:

Не впала ще, а в’яне. Мов забув

Про світ, а знав лише свойого тата.

Зачудований, слухав наших слів,

Та бачилось, що їх не розумів.

Не плакав, не ридав, о гріб не бився,

Лише з таким переляком глядів,

Мов сам не знав, що з ним, де опинився.

На гробі батьковім день в день сидів,

Мов у тумані, навіть не молився

Німий, блідий, неначе остовпів,

Не пив без силування, ані їв

І так ослаб і весь позеленів,

Що вже додолу, наче труп, хилився.

І я пізнав: се сатанові штуки,

Се він, проклятий, в душу молоду

Накапав трути, дикої розпуки,

Накинув вірі чортівську узду,

І своїм списом поразив надію,

І в груді розбудив тривоги дрож.

Та з ним давно боротися я вмію,

То й тут пізнав, що гаяться не мож,

А треба з ним боротися.

Отож,

З усього серця помолившись богу,

Щоб дав свою мені в сей бій підмогу,

Я к собі парубка велів позвать

І лагідно почав його навчати,

Що нас усіх земля прийме, як мати,

Що всім нам в ній по труді спочивать,

Що кождому господь відмірив міру

І кождому прийде своя черга,

Що він на те закон нам дав і віру,

Щоб в смерті ми не бачили врага.

Щасливі ті, що мруть у божім бою,

Життя своє за інших віддають,

За боже слово жертвують собою,

За хрест господній кров свою проллють!

Не плакать нам по них, а веселиться,

Що славно так в житті свій шлях пройшли

І будуть в небі господу молиться

За своїх любих рідних на земли.

Марін - так звався парубок - стояв

Німий, блідий, схиливши в землю зори,

Не плакав, не корився, не зітхав,

Стояв, мов труп або смертельно хорий.

І бачив я, що власть велику взяв

Над ним наш ворог, на все злеє скорий.

Отож, піднявши голос свій немного

Остріше, став я говорить до нього:

«Не забувай, що нам Христос повів:

«Хто не візьме свого хреста на себе

І не піде в мій слід, не буде в небі».

А знаєш, що таке той хрест Христів?

Нести покірно всі земні страждання,

Стояти твердо проти всіх покус,

Тривати в правій вірі до сконання

Без сумніву, несхитно, без вагання,

Як се чинив на приклад нам Ісус.

Бо ворог наших душ не спить ніколи,

Ричить, мов лев, шука, кого б пожер.

Мов кігті, в душу запуска розколи

І силу волі палить, мов костер.

До серця він гадюкою приссеться,

І в мозку думкою одною в’ється,

І поразить знесиллям весь твій ум.

І скрутить все нутро твоє тривога,

Не можуть груди ні зітхнуть до бога,

Ні здвигнуть змору, побороти сум.

І наче птах, в лету стрілою вбитий,

Паде, і треплеться, і на лету кона,-

Так гине дух, розпукою повитий,

І радуєсь тій згубі сатана».

Затріпалося серце у Маріна,

І судорога зціпила уста;

Мойого ока не уйшла та зміна,

Я добре знав: тривога се зміїна

Перед могучим подувом Христа.

І голос свій піднявши, наче гук

Гірського грому, бурі степової,

І чудотворний взявши хрест до рук,

На ворога я вдарив, наче крук,

Словами, повними жаги святої:

«Дух гордості, зневіри й самолюбства

Клубиться в серці твоїм, мов дракон!

Його слова - на всяке зло підкупства,

Його зітхання - всіх огид закон,

Його поради - се огонь пекельний,

А сумніви - пекельная смола.

Він бреше, мовлячи тобі: «Будь вольний»,-

Бо певний, що впадеш ти в сіті зла.

Правдива воля лиш в ярмі Христовім,

Правдива вищість лиш в покорі є!

Як чоловік в одінні азбестовім

В пожежу йде, ногами в грань стає