Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Заломалася зовсім гладенько,

Так що пальцями ніяк не вхопиш.

Тут спокійно я п’яту послинив,

Вийняв голку і продовбав шкіру,

Поки вістрям голки не заважив

За кінець тернини й, розхитавши,

Не підтяг її, щоб було за що

Пальцями вчепить і витягнути.

Кілько хвиль я порався з ногою,-

П’ять чи десять, я не міг і знати,-

Та мої товариші за той час

Перебігли і луку й потоки,

Перелізли через перелази,

Розложилися всі на зарінку.

Сорочки та гачі поскидали

І з веселим криком та сміхами

Плюскотали вже у срібних хвилях.

Плюскіт той я чув уже здалеку

І я, біль забувши невеликий,

Біг щодуху почерез леваду,

Аби лиш до купелі допасти.

Ось уже я вибіг на дорогу,

Коли чую, здалеку, від Жаб’я,

Крик надноситься понад рікою:

«Сокотіться! Геть з води! Рятуйте!»

Се, мабуть, кричали різні люди,

Та не чули окриків тих хлопці,

Що в ріці купалися весело.

Та я, вчувши крики, зупинився,

Глянув у той бік, відки кричали,

І побачив раптом, як рікою

Понад досі чистою водою

Вал котився жовтий, каламутний

Заввишки, здавалося, на хлопа,

Несучи ковбки, тріски й гілляки,

Шумлячи та ревучи страшенно.

Вал котився скоро, наче вихор

Здіймав воду рівно з берегами,

І я, бачачи те дивне диво,

Закричав до хлопців: «Мой, тікайте!»

Та вони за шумом не дочули.

Ще хвилина, й вал той надкотився

Понад них, і щез увесь зарінок,

І все шмаття і всі хлопці разом,

Ніби їх і не було ніколи.

Я лиш сам-один із них лишився,

І мені відразу ясно стало,

Що, якби не терен той, що в ногу

Мені вбився і спинив на хвилю,

Був би я загинув враз із ними.

От таке й твоє було, Миколо!

Якби не той хлопець в Ясенові,

Що мов на очах тобі втопився,

Був би ти розпився й розпустився,

Був би, може, десь погиб у бійці,

Або в криміналі опинився».

Так оповідав старий той гуцул,

І словам його я здивувався,

Бо здались вони мені мов ясний світич,

Що розсвічує нічну темряву.

Тоді я звернувся до присутніх

І сказав до них такеє слово:

«Чули ми оце такі пригоди,

Які рідко у житті чуваєм,

Хоч трапляються вони нерідко

І дають почути чоловіку,

Що над ним чуває вища сила.

Що той терен у нозі? Дрібниця!

Заскалить собі дитина ногу

Кілька раз на день, як ходить,

Вийме терен та й гадки не має,

А ось бачте, той нікчемний терен

Врятував життя живій людині.

А тобі, Миколо, був той хлопець,

Був той привид, що лиш сам ти бачив,

Пальцем божим, що торкнути мусив

Твою душу в незвичайній хвилі,

Щоб її від злого відторгнути,

А на шлях спасення навернути».

Вже стемніло, хоч не студеніло,

І сини внесли Миколу в хату,

А нас всіх просили до вечері.

Всі ми там і переночували,

А коли ми рано повставали,

Спав Микола на своїй постелі

Тихо та спокійно, без дихання,

Бо вночі заснув сном непробудним.

Писано до р[ядка] 375 у початку 1907 р., а докінчено в Криворівні в д[нях] 5-7 вересня 1913 р., а рядки 798-816 дописано д[ня] 15 вересня 1914.

Я Агафангел, раб рабів господніх,

По божій волі і з братів вибору

Ігумен скиту, щоб від юрб народніх

Здалека божу берегти обору,

Тремтячою, старечою рукою

Пишу отсе в тривозі, не в спокою;

Свій гріх важкий і праведних заслугу

Складаю вірно на отсих листах

На славу богу, людям на потугу,

Хоч сам трясусь, стискає серце жах.

Літ тридцять тому ся пустиня вкрита

Була скаженим криком бойовим,

Її орали кінськії копита,

Скородили списи, тьмив сонце дим.

Безбожні перси, вороги спокою,

Огнепоклонники, чортячий плід,

На край сей налетіли сараною,

Пожар гасили кровію людською,

Згубить хотіли християнський рід.

І навіть на найвищую святиню,

На хрест господній у Єрусалимі,

Свої безбожні руки простягли.

За наш то гріх, розпусту та гординю

Господні руки, сильні, хоч незримі,

Отсей батіг страшенний піднесли.

Та, покаравши нас, і пожалів

Господь, як батько сплакану дитину,

Батіг зламав і геть на землю кинув,

А наші вгору голови підвів.

Наш монастир, хоч близько шляху був,

Якимсь великим, дивним чудом божим

Очей і рук поганців злих минув,

Та не уйшов бісів сітям ворожим.

Напроти нас, відділений лиш яром,

Якийсь безбожник збудував шинок,

Де подорожніх, мужів і жінок,

Вином поїв, троїв розпусти чаром.

Всю ніч не раз музика там гула,

Дудніли танці, гомоніли співи.

Тоді, припавши перед образ діви,

Всю ніч я вверх не підіймав чола,

З братьми молився, щоб минула нас

Покуса й грішних щоб піддвигнув спас.

Раз ніч була. Горіли ясно зорі,

В пустині вили шакали прожорі,

І холод дихав від вірменських гір.

Брати не спали ще, якраз вкусивши

Сухого хліба і води попивши,

Усякий в келії звертав свій зір

Душевний у нутро своє, вглиблявся

В ті тайники душі, де з темних нор

Встають бажання, пристрасті і зла вся

Фаланга, тут боровся з злом, скріплявся

Молитвою, найкращою з підпор.

В ту пору ключник наш, брат Митродор,

Прийшов і сповістив мене, що коло брами

Два люди є і стукають шаблями.

Воєнні, знать, бо панцири