Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
1888
Промова на бенкеті на честь Ернесто Россі
Навіки й нині дорогий наш гостю, пане Россі! Не приписуй тільки незнанню мови те, що я говоритиму й славитиму тебе тут по-грузинському!.. Скажу відверто, що коли б навіть досконало володів італійською, все ж не зрадив би в цьому випадку рідної мови — найсолодшого й найдорожчого мого скарбу, бо саме тому, що він мені такий дорогий, хочу я огорнути в нього мої думки про тебе! Тільки великій стихії під силу оповістити світ про свою силу й нагадати разом з тим про всемогутність Творця. Такою саме стихійною силою став для нас ти, бо без слів (вибач, для нас саме без слів, адже ми не знаємо твоєї мови!), лише говіркою своїх рухів і красномовністю свого обличчя сповістив нам про свою могутність і дав зрозуміти разом з нею творчу всесильність Шекспіра.
Отруєні повсякчасною гіркотою, ми так сьогодні здрібніли, що не можемо самі сягнути тих вершин, які осявають блискавицею й потрясають громовицею поета — ясновидця й підкорювача людських сердець. Треба було з’явитися титанові, і цим титаном став ти. Ти нам наочно показав олімпійські характери й пекельний вир пристрастей, що ними сповнив поет людські тіла; сьогодні ми не тільки знаємо, а й безпосередньо відчуваємо і переживаємо муки сповненого гордині Ліра, ужаленого наостанку зміями дрібної невдячності!
Ми бачимо, куди завели Макбета безмежна честолюбність і себелюбство та яку страшну кару наслав на нього його ж демон! Немов живий, постав перед нами великий Гамлет, володар усіх скарбниць розуму й душі, але нездатний зіставити між собою ці дві сили й підкорити їх собі: він вагається, бентежиться, стає жертвою свого роздвоєння й сліпого випадку. Пізнали ми й Нерона, володаря великої країни, якого не задовольняють випадкові, у спадок одержані, велич та слава, і який намагається сам щось собою являти і ладен проміняти царський вінець на лаври артиста. Та нещасний цар у ролі бездарного актора ще жалюгідніший і смішніший, аніж бездарний актор на троні імператора. Ти вже нас познайомив... та що я кажу! вибач! не познайомив, а розбудив у нашій душі юного Ромео, нагадав нам нашу молодість, ті блаженні часи, коли троянди розквітали для нас без колючок, а наша Джульєтта, перше наше кохання, була і єдиною нашою вірою, нашою надією, самим нашим життям! Ти нагадав нам про насолоду й аромат першого поцілунку, гаряче дихання якого ми заберемо з собою в могилу. Та хіба перелічити усе? Розум, серце, слух та очі наші з тобою, прикуті до тебе, і серце б’ється вже інакше, почуття охоплені незвіданим досі хвилюванням... Отож, на завершення, твій образ і твоє ім’я навіки будуть у нас закарбовані, хоч би як далеко ти від нас був, і хай не буде в нас застілля, на якому ми бодай у душі не благословили б тебе, як тепер ми піднімаємо цей тост і п’ємо за твоє здоров’я! Многії тобі літа!
1890
Відповідь
Останнім часом свої й чужі, знайомі й незнайомі, всі разом і з однаковою наполегливістю питають і дорікають мені, чому, мовляв, я не зберу воєдино розкидані за тридцять років свої твори і не видам їх окремою книжкою. Щоб відвести цей докір, я хочу раз і назавжди висловити свою думку.
Я неодноразово говорив і зараз повторюю, що дуже важко бути самотнім у сім’ї. Будь-яка домашня робота звалюється на голову однієї людини, і вона змушена займатися всім потроху. Це дуже неспокійна й неорганізована праця, та коли за неї не братися, то в оселі згасне вогонь...
Саме така самотність і безлюддя в нас, у шістдесяті роки, коли на арену вийшло кілька молодих людей і стали трудитися на благо вітчизни. Справжній трудівник завжди береться за те знаряддя, яке потрібне саме на той час: ходить за плугом, хекає з сапою, надриває пупа з бороною, косить косою, жне серпом. А лінивий і несумлінний чинить інакше; він не зважає на те, яка пора року, і в розпал сівби хапається за серпа, гострить його та ще й вихваляється: дивіться, мовляв, який я далекоглядний, турбуюся вже про майбутнє, хліба ще дозрівають, а мій серп уже напоготові!.. Але такого трудівника всі називають шахраєм. Кожен з нас повинен працювати для сучасності, і в цій повсякденній роботі полягає і служіння майбутньому — такою мірою, як ці часи пов’язані один з одним. А той, хто втікає вперед від потреб сьогодення, — приречений на безплідність. Так мислили й молоді трудівники шістдесятих років, і тому судити про них без врахування особливостей того часу, тільки з погляду сьогоднішнього дня, було б неправильно. Усі їхні думки були спрямовані на те, як зарадити тому, що потребувало тоді найпершої допомоги, і як боротися з тим, що цьому протистояло й перешкоджало. Нікому з них і на думку не спадав егоїстичний розрахунок: «Це, мовляв, маленька і не гідна мене справа!», «Це особисто мені не дасть ніякої вигоди», «Спочатку я, а потім уже моя рідня!» і т. ін. Кожен брався за ту зброю, яка була зручніша, і вже, зрозуміло, ніхто не думав у ті часи про те, щоб краще прикрасити, позолотити чи посріблити ту зброю.
У групі тієї молоді одним з наймолодших був і я, бо мені легко давалося письмо, я, крім іншої зброї, користувався й пером. Не про мистецтво і не про майбутнє думав я тоді, а мав на увазі лише злободенну придатність моїх творів. Та минув той час. Настала інша пора. Наші писання відійшли в минуле разом із часом, що їх породив. Те, що тоді мало велике значення, сьогодні зовсім втратило його... Тому я і не хочу, щоб друкувалися мої твори! Якщо їх надрукують лише як документи епохи — то інша річ, але я ніколи не погоджусь, щоб на них дивилися, як на зразки мистецтва й поезії! Кажу я це зовсім не з удаваної скромності чи з бажання видаватися оригінальним...
1892
Розмаїті думки
Народна творчість зберегла для нас один своєрідний тип — Нацаркекію — золотошукача, він такий самий смішний, як і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрана проза, Який Церетелі», після закриття браузера.
