Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

А як же бути з новою історичною спільнотою людей[127] – з радянським народом? А як же Союз Радянських Соціалістичних Республік – чому в 2082 році про нього навіть згадки нема? Ну то й що з того, що цей, з дозволу сказати, товариш Бердник писав свій роман до історичних рішень XXIV з’їзду КПРС? Це безперечна провина цензури: не догледіли! Треба було поперек друкарського верстата кинутися, але нізащо не допустити виходу друком книженції, настільки шкідливої в ідеологічному плані.

Годі й дивуватися, що вже з вуст у вуста перелітала звістка, нібито автор «Зоряного Корсара» є… «космічним хохломаном», про що було сказано не десь на кухні, а на пленумі Спілки письменників УРСР – отже, цілком офіційно. Окрім того, з’явилися згадки про його першу відсидку ще в п’ятдесятих роках. А це означало, що у нас і справді «за просто так» не саджають! А якщо й саджають – то не за просто… ох, і не за просто так! Отож можливо, цьому, з дозволу сказати, товаришеві Берднику мало було того ув’язнення? Може, йому знов захотілося походити в табірному бушлаті й пожувати протухлу табірну пайку? Ач який!

Тому головний батько-засновник і керівник КЛФ «Обрій» по-доброму просив свого впертого сподвижника:

– Ну Васю! Ну подумай ти над ситуацією тверезо, без зайвих емоцій і скажи: де гарантія, що «Зоряного Корсара» завтра не заборонять, не вилучать з книгарень і бібліотек?! Таке вже бувало, і неодноразово. То невже ти хочеш неприємностей і собі, й мені, і всьому нашому Клубу?

– Ярику, облиш! – відмахувався той. – У нас надворі, здається, не тридцять сьомий рік. Більш того, культ особи товариша Сталіна давно вже розвінчаний, а його з Мавзолею перенесли в могилу під Кремлівську стіну.

– Васю, не забувай, що Микитку-Хруща, який усе це зробив, давно вже поперли з влади й тепер навіть не згадують! До того ж сам Микитка, доки ще при владі перебував, ініційоване ним же розвінчування Сталінського культу і зупинив. А чому? А тому, щоб глибше не копати… Тобто, щоб не копати глибше, ніж потрібно. Щоб на півштика копати, а не на цілий штик. Зрозуміло я висловився, сподіваюсь?

– Інакше кажучи, ти боїшся? – спитав Василь трохи задерикувато.

– Не боюся, ні. Просто… давай-но поводитися обережніше, гаразд?

– Але чому?

– Сам подумай, – зітхнув Ярополк.

Проте Василь не бажав бути обережним. Ну, нізащо не бажав! Намічену доповідь підготував і ось щойно зробив. Щоправда, всі моменти, з «хохломанією в космосі» пов’язані, елегентно оминув – ну, і на тому спасибі. Але при цьому зачепив іншу болісну тему, з точки зору керівника Клубу – не менш небезпечну! Навмисно він це зробив чи ненавмисно? Важко сказати. Поки що всі присутні на засіданні, завмерши від несподіванки, слухали Василеві одкровення:

– Ось як Олесь Бердник описує пристрій, що дозволяв героям феєрії «Зоряний Корсар» зазирати у майбутнє. Цитую:

Чорна Грамота? Сувій дивної речовини, що дає відповіді на запитання? Чому він мені знайомий? Звідки? Десь я читав про таку річ, тільки вона інакше називалася.

Здається, ще й досі відчуваю ніжний доторк сувою, тремтіння теплої чутливої речовини. Щось давно забуте, глибинне…

Стій, згадав. Дещо згадав…

Александр Великий ходив через палючі піски до храму Амона. Там він розмовляв з жерцями, прийняв посвяту. Йому дали Чорний Папірус. Цар носив його на шиї. Легенда розповідає, що той Папірус тримав у собі сокровенне знання таємниць світу. Великий полководець радився з Чорним Папірусом, нерозлучно мав його при собі. Таємничий сувій було поховано разом з останками царя…

Невже це він? Невже Чорна Грамота? Чи моя підсвідома вигадка, фантазування?

Але це не відповідь, а лише нова загадка. Переадресація загадки, так би мовити. Бо що таке Чорна Грамота, вона ж Чорний Папірус? Ось нова цитата:

Я насилу повертаюся до земної свідомості, затуманеним поглядом дивлюся на сферу Чорного Папірусу.

– О, яке видіння, – шепочу я. – Ти модель самої безмірності? Ось звідки твоє знання?

– Так, – промовляє темно-фіолетова сфера. – Я модель безмірності. І зерно твого розуму…

«Модель безмірності» та «зерно розуму» того, хто спілкується з цим артефактом – ось що воно таке! Отже, заглядаючи в Чорний Папірус або адресуючи якесь запитання Чорній Грамоті, дослідник… або контактер, як його ще можна назвати, фактично заглядає в «зерно» власного розуму. В «зерно» – себто в ту саму стартову точку, з якої розвинулася особистість дослідника-контактера. І крізь це «зерно», через всю точку він може озирати весь Всесвіт в його минулому, теперішньому й усіх майбутніх станах. Уявляєте, яка це сила?..

Присутні на засіданні схвально кивали головами, погоджуючись, що фантазія видатного українського косміста Олеся Бердника і справді дивовижна. Стримано-настороженим лишався тільки Ярополк. Він немовби відчував, що його товариш готує якийсь підступ. І хоч як дивно це виглядало, але його передчуття зрештою справдилося:

– А тепер, друзі, настала пора розповісти про дивний випадок, який мав місце зі мною в реальному житті. Коли я ще малим школярем був і час від часу допомагав по роботі матері, яка працювала в санаторії «Конча-Заспа» прибиральницею, то я суто випадково познайомився з…

– Е-е-е, стоп-стоп! – негайно зупинив товариша Ярополк. – Ти чого це раптом збився з аналізу «Зоряного Корсара» на якийсь там випадок з твого життя?! Хіба ж це вкладається…

– Це повністю вкладається в заявлену тему моєї доповіді «Митці про часові петлі», – не розгубився Василь, немовби заздалегідь очікуючи зауваження від голови Клубу, – оскільки я збираюсь розповісти про реальний випадок з життя видатного українського поета Володимира Сосюри, з яким я особисто познайомився в санаторії «Конча-Заспа».

– Коли це сталося?

– На самому початку шістдесят п’ятого року, якщо хочеш знати.

– Нічого не розумію! Яким боком, вибач, видатний поет-лірик Сосюра приліпився до часових петель?! Ти про що, загалом, Васю?..

– Ну, то послухайте ж нарешті, про що саме я збираюся розповісти, а ти, Ярику, чомусь ніяк не даєш мені це зробити!..

Протягом наступних двадцяти хвилин доповідач живописав настільки проникливими словами, які тільки були доступні природженому поетові, пригоду видатного поета-лірика Володимира Сосюри, яка сталася з ним у Дебальцевому ввечері після виступу в місцевому Палаці культури і через яку навіть довелося скасовувати його наступний виступ у Донецьку, який тоді носив гордовиту назву Сталіно.

– Н-н-ну-у-у… І-і-і… який же з цього висновок можна зробити? – обережно спитав керівник Клубу по закінченні цієї