Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

– Висновок дуже простий і очевидний: поет-лірик Володимир Сосюра насправді, в реальному житті, потрапив у часову петлю, описану Олесем Бердником у романі-феєрії «Зоряний Корсар». Ось саме тому я і стверджую, що подорожі в часі – то є найцікавіший базисний елемент цієї феєрії, а зовсім не польоти до зірок і все таке інше, як здається декому з членів нашого Клубу любителів фантастики.

Сказавши це, доповідач обвів слухачів переможним і трохи зверхнім поглядом: мовляв, як я вам носи втер, га? Втім, слухачі негайно ж відповіли масовим викиданням рук вгору – кожен просив слова, бо кожному хотілося щось негайно заперечити…

– Стоп-стоп! – розхолодив усіх Ярополк, відчайдушно замахавши руками в повітрі. – Спочатку дозвольте мені на правах голови нашого КЛФу, а вже потім вам по черзі…

Коли ліс рук розчаровано впав, він продовжив:

– А тепер, Васю, давай-но по порядку. Домовились?

– Гаразд, домовились.

– Отже, кажеш, під час описаного тобою виступу в Дебальцевому поет Сосюра потрапив у так звану часову петлю?

– Так, я саме це і стверджую.

– То куди ж його, в такому разі, занесло: в минуле чи в майбутнє?

– У майбутнє, – упевнено кивнув Василь.

– Чому?

– Бо якби часова петля простягалася в минуле, описані події, по-перше, були б зафіксовані в біографії поета, а по-друге, вони б не стали для Сосюри повною несподіванкою.

– Що ж, логічно, логічно… Але що тоді у нас виходить: у майбутньому на Донбасі якісь, з дозволу сказати, бандити ловитимуть людей і битимуть тільки за те, що вони розмовлятимуть українською? І ще обзиватимуть… Як ти там казав, що його обзивали, га?..

– «Рагулем» називали, а також «буржуйським випердишем», «кривавим націонал-хохлом» і «фашистським кугутом». Україну ж називали «жлобською» і чомусь «телячою».

– Хм-м-м… Дивно, вкрай дивно! Я б навіть сказав, що неймовірно.

– Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі, що описана тобою нібито зі слів Володимира Сосюри поведінка пролетарів майбутнього докорінним чином суперечить принципам пролетарського, ні – навіть соціалістичного інтернаціоналізму! Адже пролетарі, тим паче шахтарі Донецька, як передовий загін робітничого класу, просто не можуть поводитися настільки ганебно!

– А який сенс йому було брехати?! Маю на увазі, Володимиру Сосюрі…

– Стривай, стривай, Васю! Я хотів би продовжити думку. Отже, з твоїх слів виходить, що Сосюра потрапив у часову петлю й перенісся в те Дебальцеве, яким воно стане в майбутньому?

– Так.

– Але ж і Олесь Бердник також описав у своєму романі неймовірне майбутнє, коли у дві тисячі вісімдесят другому році з якогось дива існує Україна та українці, які перед міжзоряним перельотом пруться на Говерлу. А де ж тоді комунізм? Де СРСР, який переміг у світовому масштабі? Де радянський народ, що свято сповідує соціалістичний інтернаціоналізм? Де це все, поясни мені нарешті?

– Н-н-ну-у-у… я не знаю… – розгубився доповідач.

– От візьмемо той-таки «Понеділок починається в суботу» братів Стругацьких. Коли Саша Привалов подорожує в описуване майбутнє, то у Світі Гуманної Уяви бачить оптимістичну картину, що відповідає комуністичному майбутньому, а Світ Переляку перед Майбутнім просякнутий буржуазним песимізмом. Обидва світи розділені Залізною Стіною. Таку фантазію ще сяк-так зрозуміти можна, але що твоя розповідь, що феєрія Бердника – це щось… щось!

Ярополк лише роздратовано смикнув руками.

– Ярику, але ж ти головуєш у нашому КЛФі! – щиро здивувався Василь. – Ми ж його разом засновували…

– Ну то й що з того?

– У тебе що, фантазії забракло?

– Не забракло, ні, – Ярополк трохи підбадьорився. – Але фантазії, знаєш, теж можуть бути різними. Є фантазії світлі комуністичні, є темні буржуазні. З цим, знаєш, треба обережніше… Обережніше, так.

– Я знаю те, що знаю від вдови Володимира Сосюри, – наполягав на своєму доповідач. – Йому не було жодного сенсу брехати, отож…

– Стоп-стоп! – голова Клубу аж здригнувся від несподіванки. – Як ти сказав – «від вдови Володимира Сосюри»?!

– Ну так, від Марії Гаврилівни. А що?

– А-а-а… чому не від нього самого?

– Бо ми з Володимиром Миколайовичем познайомилися буквально в останні дні його життя. Я тільки і встиг сказати йому, що пишу вірші й що хотів би, щоб він почитав мої перші витвори. Володимир Миколайович погодився, але наступна зустріч наша так і не відбулася, бо він помер там же, в санаторії. Але Марія Гаврилівна була настільки люб’язною, що декілька разів приймала мене в себе вдома. Ну-у-у, от саме тоді я й почув від неї деякі історії з життя Володимира Миколайовича. Зокрема, і цю про виступ у Дебальцевому з наступним побиттям.

Тут уже не витримали учасники засідання, і в кімнаті зчинився такий ґвалт, що за декілька хвилин прибігла роздратована тіточка й закликала всіх поводитися тихіше: адже «клубанти» заважають нормальній роботі планетарію. А якщо вони не вгомоняться, то тіточка поскаржиться директорові, й КЛФ «Обрій» випруть на вулицю – при всій повазі до особистих зв’язків батьків Ярополка Курія з товариством «Знання»…

– От бачиш, до чого ти довів ситуацію? – з докором мовив голова Клубу, коли всі заспокоїлися, а невдоволена тіточка пішла геть.

– При чому тут я… – спробував виправдатися Василь, однак Ярополк продовжив суворо:

– А при тому, що розбурхуєш наше товариство неперевіреними відомостями, от чому.

– А чом це раптом неперевіреними?

– Бо їхнім джерелом є не сам поет Сосюра, а всього лише його дружина. Це непряме джерело, Васю! Отак…

– Але ж…

– Гаразд! Скажи, де була Марія Гаврилівна у той час, як її чоловік, згідно з твоїми словами, потрапив у часову петлю? Разом з ним чи?..

– Ні, в той період вона перебувала, здається, в Казахстані.

– Як так у Казахстані? Чому?

– Бо її… заарештували й вислали, – трохи вагаючись, пояснив Василь.

– Овва! Нічого собі… отже, Марія Гаврилівна знає цю історію зі слів чоловіка, а ти знаєш з її слів?

– Так.

– Ну, тоді це подвійне непряме свідчення. Й останнє…

– Що тобі ще незрозуміло? – пробурмотів Василь, роздратований явною недовірою того, кого вважав найкращим другом і однодумцем.

– І останнє. Олесь Бердник описує в своїй феєрії «Зоряний Корсар» дуже прикметний артефакт, за допомогою якого здійснюються подорожі в часі – Чорну Грамоту, або Чорний Папірус. У твоїй же розповіді про пригоди поета Сосюри в Дебальцевому я щось не помітив ніякого артефакту. Хіба ні?

У кімнаті вмить запала дзвінка тиша, оскільки всім присутнім на засіданні здалося, що Ярополк серйозно підловив доповідача. Але…

– Був такий предмет, – Василь мимоволі посміхнувся.

– Тобто?! Що за предмет?

– Адрес.

– Який такий адрес?! Що іще за адрес?

– Звичайний… себто не зовсім звичайний.

– Не розумію…

– Адрес. Така собі ошатна тека, до якої зазвичай вкладають привітання.

– А-а-а, он воно що… і що ж то був за адрес?

– Та Володимир Миколайович розповідав, нібито у Дебальцевому