Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

— Ваня, для чого тобі це? — спробувала Альона ще раз відмовити брата їхати в ДАП. коли дізналася.

— Альона, мені є заради кого йти... — спокійно й суворо мовив у слухавку її колись веселий і завзятий Ваня.

Це було 16 січня, і з того часу від «Міма» не було жоднісінької звістки. Тим часом у родині цілими добами не відводили очей від телевізорів, комп’ютерів і стрічок новин. Вони читали про перший підрив терміналу, про другий, про блукання групи Олега Кузьміних, чули й про «білий прапор» українців над новим терміналом, про полон і страшні тортури бойовиків. Альона знала, що брат був у новому терміналі. Але думала, що він міг бути серед поранених чи серед полонених. Вона шукала його три місяці, стукаючи у всі двері й телефонуючи на всі номери: у шпиталі, у морги, до волонтерів і побратимів, до командування, у міністерства і навіть наважилася подзвонити в лігво бойовиків. Але інформації про Івана не було: ні про живого, ні про мертвого. Узагалі.

— Не переживайте, с вами будет то же, что произошло с вашими ребятами, — відповідали їй озлоблені бойовики, які брали слухавку в часі пошуків.

— Це все було так нестерпно... оця невідомість, не уявляю навіть, як було нашій мамі. А ночами я передивлялася фотографії частин тіл, які знаходили в аеропорту. Одного квітневого вечора, десь у кінці місяця, мене набрала волонтерка з Дніпра — та, котра власне забирала мертвих хлопців. «Альоночко, ти пам’ятаєш, які татуювання були у твого Вані?» Звісно, я пам’ятала.

І вона скинула мені фото татуювань на тілі. То були його татуювання. Я їх впізнала.

За кілька днів після цього дзвінка Ваня уже був у рідному селі Світильня на Київщині. Його ховало все село.

— Альон, ти знаєш, що твій брат герой? — питали «Мімові» побратими після похорону. — Він отримав поранення ще 19 січня, не міг уже тобі подзвонити: нога —кульове, і голова — осколкове. Але з пораненими він не поїхав, відмовився від евакуації і просив забирати з терміналу тяжчих «трьохсотих». Ми його просили сісти в ту МТЛБху, а він нам кричить: «Важких вантажте! Я ще можу стояти й відстрілюватися». Так і лишили ми Ваньку там, а тоді дізналися, що він зник безвісти під час бою в момент того прориву для евакуації поранених.

ПЕТРО САВЧУК (19.11.1991 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

На слуху була Костянтинівка. І більше нічого. Петро не надто «посвячував» своїх дівчат і маму у воєнні справи. Ще від того дня, як пішов до військкомату замість до лікарні. Коли дзвонив додому, то більше розпитував, як мама. Казав, як любить Олю з Ірою, і що сумує за ними.

Бувало, зізнавався, що бракує маминої домашньої їжі, бо та, яку мають на війні — не дуже смачна й переважно холодна, якщо взагалі не підмерзла.

— Як воно там? — питала Іра, хоча передбачала відповідь.

— Може бути. Терпимо...

— Є що їсти?

Петро Савчук

— Та таке собі... кава рятує, добре, що волонтери її привозять. А так «мівіна» є, консерви, галети якісь навіть. Ну та шо тут на війні може бути? Саме просте. Тут поруч навіть магазини всі позакривали. Буває, бракує тих харчів, що маємо, то доводиться краяти-ділити, щоб усім вистачило. Але так, щоб геть зле було, то ні. Нормально.

— А де ви там хоч живете, Петька?

— Ой, та в домі якомусь закинутому. Можуть накривати, ну тоді ми в підвал падаємо, то

хіба тут трохи вогко, сиро й неприємно. Але теж терпимо.

— А коли додому?

— Думаю, що скоро повернуся, надіюся, це ненадовго.

— Дай Бог...

— Знаєш... привозили «двохсотих», і після цього дуже трусились руки... — братів голос надірвався, і сестра чула, як він поважчав, Петька почав говорити повільніше.

— Аеропорт, сестричко, зовсім неподалік. Ми до кінця не знаємо, де ми будемо завтра.

— Бережи себе...

То була остання розмови Ірини з братом. Наступного дня він набрав маму, але зв’язок був настільки поганий, що вона чула тільки уривки фраз. Вони говорили кілька хвилин. А вже за день з ним і зовсім обірвався зв’язок. 20-го січня 15-го, близько 11 ранку, Петро загинув у Донецькому аеропорту. Він був серед тих, що зголосилися їхати на евакуацію поранених і загиблих із ДАПу, але їхній МТЛБ підбили терористи.

Петро не вижив.

ІГОР ЗІНИЧ («ПСИХ») (06.09.1989 — 20.01.2015) 80 ОАЕМБр

Цієї ночі у Віри Іванівни не було сну: якесь недобре передчуття переслідувало її, сиділо в голові й тривожило. Вона то лежала, не зводячи очей зі стелі, то пила на кухні чай, перечитуючи вечірні новини з фронту, із ДАПу. Її син Ігор уже місяць не ротується з терміналу. І раптом натрапляє на новину: «У терміналі донецького аеропорту поранили лікаря». Серце матері набрало швидкого ритму, і тоді вона сама до себе сказала: «Та ж наче не доктор... хммм, то в термінал нарешті привезли медика? Отже, мій Ігор може виходити?» Ця думка втішила Віру Іванівну, хоча й не допомогла заснути.

— Синку, як ти? Я чула в новинах, що у вас там доктор уже є? То вже ж виходь звідти.

Ігор Зінич

— Мааама... — з шаленою тугою і відчаєм протягнув Ігор. — Той доктор — я, студент-доктор, мене просто так тут називають доктором.

— Ігоре... — схлипнула мати в слухавці, — виходь звідти...

Насправді ж вояків уже не могли ні ротувати, ні вивезти з аеропорту. Вони розуміли, що їм доведеться стояли до останнього.

— Мам, я так втомився, — ще тужливіше мовив Ігор і тяжко видихнув морозне повітря. — Ляжу собі тут між хлопцями раненими... відпочину...

— Синочку, а чого б тобі зараз найбільше хотілося?

— Коли я приїду, ти наготуй мені всього-всього вкусного, — казав Ігор, влягаючись на брудну ковдру біля поранених побратимів.

— Ну а що приготувать? — перепитувала мати, гірко плачучи від однієї тільки думки, що її Ігор у холоді й такий голодний, що мріє про теплу вечерю.

— Ну... котлєти, голубці, і биточки...

В аеропорту просто не було їжі: хлопці гризли залишки змерзлої каші чи тушонки й запивали це топленим льодом; розповіли і про те, що їм підірвали приміщення з медикаментами, а Ігор не опустив руки й