Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

— А взагалі, то все добре, мам, правда, все в нас добре.

— Ти хоч у бронику, сину? — уточнювала мама, щоб трохи заспокоїтися.

— Мам, у двох броніках, у двох касках, — засміявся Ігор. — Я захищений, мамо, не переживай, мене тут охороняють. Мам, не плач, то скоро вже всьо, і я от-от прийду. Я буду жениться, мам, і все в нас буде зовсім по-другому.

— Синку... бросай те все, бросай і виходь.

— Все буде харашо, все харашо... — відповідав Ігор і прощався.

То була їхня остання розмова — уночі, після першого підриву терміналу. А перед другим підривом Ігор набрав матір ще раз, але вона не змогла взяти слухавку: вона саме була в лікаря. Коли вийшла з кабінету, одразу передзвонила синові. Але він уже слухавки не взяв. І якесь дивне відчуття пустки опанувало Вірою Іванівною: відчуття, каже вона, «ніби я не живу на цім світі».

А коли надвечір хтось повідомив, що термінал, де вони перебувають, підірвали вдруге, і телебачення це показало, то жінка ще під час випуску новин мовила сама до себе: «Це вже все... його вже нема». І закричала. Так сильно, що на крик позбігалися сусіди: почали заспокоювати, викликали «швидку» й просили приїхати сестру Віри Іванівни. Тоді ж приїхав і її старший син.

— Мамо, не лякайся, — сказав старший, простягаючи мамі фотографію, яку бойовики виставили в інтернеті: на ній були семеро українськи вояків з ДАПу. Мертвих.

— Це не Ігор! — переконано мовила мати, а син і не став переконувати.

Але на фото таки був Ігор. Вона невдовзі впізнала його за одягом, який сама йому купувала. А не впізнала тоді, бо Ігор був дуже побитий, брудний і з бородою.

— Тяжко узнавать, що твоя дитина нежива, — сумно визнає Віра Іванівна. — Ми місяць тіло його ждали, думок було тисяча: а вдруг, а вдруг найдеться, а вдруг він живий чи в полоні. Але потім вже хлопці повиходили з полону, ми з ними відразу зв’язалися, і вони сказали нам, що Ігор погиб: «ми бачили його мертвим».

Ігор мріяв стати психіатром, тому й прозвали його на війні  — «Псих».Він загинув після другого підриву терміналу: бетонне перекриття зламало йому хребет. «Псих» врятував близько п’яти десятків вояцьких життів за понад місяць свого перебування в ДАПі. Він не носив каску та броник, бо в них незручно надавати пораненим першу медичну допомогу, а тим паче — оперувати. Він витягував на спині тих, кого ранили в найнебезпечніших місцях терміналу. Чого варта історія тяжкого пораненого пострілом з РПГ «Філософа» (Ігоря Римара), якого у сніг і в тридцятиградусний мороз тягнули через весь ДАП «Чорний» і «Катана»? Це завдяки «Психу» Римар вижив у терміналі й дожив до шпиталізації (він помер через майже три тижні після поранення, у Київському клінічному центрі). За свідченнями вцілілих «кіборгів», це «Псих» не розгубився після першого підриву й скомандував продовжувати тримати оборону. «Псих» — не бойовий командир, а молодший сержант, фельдшер із Київщини.

ПЕТРО ЯЦКІВ (04.01.1966 — 20.01.2015) 93 ОМБр

— Сину, ходи про тата розповіси?.. — спитала жінка, але наче знаючи відповідь.

— Мамо... ви ж знаєте, я не зможу. І Петро не буде.

— Не можуть вони про тата, тяжко, — зітхнула пані Оксана, звертаючись уже до мене. — Хоча він їм трохи більше розповідав про війну, ніж мені: чоловіками виховував. Він заради них і йшов туди. Сам був із багатодітної родини: народився дев’ятим із десяти дітей. І тому, певно, так сильно любив своїх хлопців: вони для нього — усе життя. А коли почалася війна, то він миттю, щоб тільки встигнути до того, як де синів мобілізують, кинувся добровольцем на фронт сам. Оберігав наших хлопців. І мені казав: «Це війна, і ту війну мають вести не такі молодесенькі хлопці, як наші Петро з Назаром, які життя не бачили. Чому ж на фронт тягнуть 19-тирічних дітей, яким ще сім’ї будувати? Хай діти вдома сидять і вчаться, а не на війні гинуть, а я своє прожив — мені зараз воювати». Отак зголосився й потрапив до 93 бригади... у найгарячіші часи... у Піски, під Донецький аеропорт.

— Була часом тривога, таке нав’язливе й гнітюче відчуття, що щось може статися. Раптовий дзвінок чи Петро «поза зоною» — все, у мене починалася паніка. Тривога особливо посилилася на Різдвяні свята. Тоді Петро обіцяв подзвонити, але дзвінків від нього не було, та й телефон його був вимкнений. Ми домовлялися, що він буде дзвонити мені, ну або хоча би писати повідомлення, «я живий», бо що важливіше могло бути за ті два слова, коли твій чоловік під прицілом ворога?

І на Водохреща Оксана чекала їх, оті два слова. Жінка сиділа перед телевізором, обхопивши долонями обличчя й дивилася страшні репортажі з Донецького аеропорту. Молилася, дивилася на телефон і чекала.

Петро Яцків

— Я живий, Оксано, — Петро подзвонив трохи згодом із чужого номера. — Тут наступ на аеропорт, ситуація складна, тому дзвонити часто не зможу.

— Слава Богу! Живий! — радісно скрикнула Оксана. — А це що за телефон? На нього можна дзвони...

— То чужий, побратима. Не дзвони на нього, — одразу перебив дружину Петро. — Я сам наберу, коли зможу. А мій телефон взагалі побився-поламався, поквапливо додав чоловік і попрощався.

Більше Петро не телефонував: ні дружині, ні синам. Наступного дня після Водохреща, допоки в самому терміналі ДАПу точилися найзапекліші бої й бойовики штурмували й підривали «кіборгів» зусібіч, за якісь п’ять кілометрів від аеропорту, осколок пронизав Петрові груди, і він отримав важке поранення. Побратими миттю підхопили його й повезли до першого шпиталю, за 50 кілометрів — до Покровська (тоді — Красноармійська). Але лікарі центральної лікарні не встигли врятували чоловіка: тут він і помер. Того ж дня побратими подзвонили Оксані й сказали, що Петра більше немає.

• Зведення новин

В районі Донецького аеропорту незаконні збройні формування продовжують вести вогонь по передових позиціях українських військ поблизу населених пунктів Піски, Авдіївка та Тоненьке. Про це повідомляє прес-центр АТО.

• Бойовики з мінометів у вівторок вранці обстріляли житловий квартал у місті Щастя Луганської області, є влучення в житловий будинок і постраждалі.

Про це заявив голова Луганської облдержадміністрації