Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Дивилася на нього, але не могла промовити ні слова, адже він почав повільно розстібати сорочку, ніби насміхаючись з мене.

– Мовчиш? – нахабно поцікавився і потягнувся до моїх черевичків. – Ну, нічого. З цим ми розберемося, – закінчивши з черевичками, перейшов до штанів. – Ось це теж зайве, – пробурмотів, а потім різко опустився на мене всією тяжкістю свого тіла. – А от корсет – залишимо. Зізнаюся, це віднині найулюбленіша моя річ.

А після цього вже не було ні сил, ні бажання говорити. Влас своїми діями знову і знову доводив, що він теж точно ні про що не жалкує. 

Влас

От і сходив в магазин. Ще б трохи – і повернувся у пусту квартиру. І знав же, що ця заноза точно  не перевірить свій телефон (і для чого він їй потрібен тільки?), але все ж подумав, що встигну повернутися до того, як вона прокинеться.

Зараз же вона розніжена лежала у мене на плечі, а я отримував чистий кайф. Як і всю ніч перед цим. Що там казав Арт? Що мене попустить? Ага, так. Ні чорта він не розуміє, адже тепер – я став ще більше залежний від Хоменко. 

Хто б мені сказав це хоч місяць тому, що таке можливо, я б точно не повірив, але… Зараз я не відмовився б від цього ні за які гроші світу.

– Мдаа, – раптом прошепотіла Ніка.

– Що? – спитав, посміхаючись.

– Тепер я точно буду, наче далматин, – і тихенько засміялася зі своїх слів.

Далматин? Трохи відсунувся і подивився на неї більш тверезим поглядом. І таки дійсно – “мдаа”. Щось я перестарався, трохи… Точніше не трохи.

– Знаєш, завжди вважав далматинів дуже привабливими собачками, – прокоментував, а потім ми не витримали і вже разом почали сміятися з абсурдності цієї ситуації.

– Гаразд, досить, я вже не можу, – сказала через деякий час мені Ніка. – То куди ти ходив?

– Ну, якби ти перевірила свій телефон, то знала б, що я пішов в магазин добувати нам продукти для сніданку, але ж ти не перевірила.

– Не перевірила, – з тяжким видихом відповіла.

– І подумала…

– І подумала те, що не треба було думати, – і очі сховала.

Соромно? Нехай-нехай. Буде знати, як ще сумніватися в мені.

– Подумала вона, – гмикнув. – Так, це все добре, але нам дійсно не завадить поснідати.

– Мабуть, вже пообідати, – сказала вона, підіймаючись і одягаючи мою сорочку. Кліше, але ж чорт! Погляд не відірвати! – Що ти так дивишся? – спитала з посмішкою. – Мій одяг довго натягувати. Я б могла попросити футболку, але навіщо, якщо сорочка вже тут?

– Мене все влаштовує, – відповів, все ще любуючись виглядом. – До речі, в мене правило, що коли прокинувся, тоді й сніданок. Тож ми йдемо снідати.

– Як скажеш, – і почалапала босими ногами на вихід з кімнати. 

Так, прийшов час перший раз увімкнути теплу підлогу. До цього моменту думав, що вона в цій квартирі зайва, але зараз – переконався в протилежному.

Ніка

Якщо це все сон, то, будь ласка, не будіть мене.

Я сиджу на кухні ненависного демона, якого більше, здається, зовсім не ненавиджу, а він – той, хто доводив мене до сказу в університеті, а потім і в компанії – готує для мене сніданок.

Коротше, світ збожеволів і ми разом з ним.

– Мдааа, – знову не втрималася від "красномовного" коментаря. 

– І що цього разу не так? – спитав, повертаючись до мене.

До речі, нарешті вперше побачила Власа, одягненого не в костюм. Це – незвичайно, але, якщо мене раптом спитають, я однозначно проголосую за те, щоб він постійно ходив в ось цих простих бавовняних шортах. А ще – він знехтував футболкою, тому зараз я могла насолоджуватися виглядом його тіла, не позбавленого рельєфних м’язів. Дивовижна картина, скажу я вам.

– Та все так, – відповіла, ховаючи посмішку. – Просто дивуюсь викрутам життя.

– І що це означає?

– Ми… Тобто ти і я… Ось це все, – якось було соромно говорити про свої думки йому так відкрито.

– Ага, так-так, я зрозумів, що ми, тобто ти і я, а також ось це все, а далі що? – от зараза! Він же втелепав все, але спеціально витягує всю душу з мене.

– Ти й так все розумієш, – насуплено відповіла. – Подобається мене виводити?

– Ти себе бачила, коли злишся? Я просто втриматися не можу, – зі шкідливою посмішкою сказав мені, а коли побачив, що я ще більше насупилася, продовжив вже нормальним тоном. – Ніко, ми дорослі люди. А дорослих людей іноді тягне один до одного, тож в цьому немає нічого кримінального. Чи ти маєш щось проти? Я готовий вислухати аргументи і зайнятися їх спростуванням.

– Все у тебе так просто. До речі… Ти назвав мене Нікою?

– А це не твоє ім’я? – і знову ця його посмішка.

– Моє. Просто незвично чути його від тебе. Я пам'ятаю тільки один раз, коли ти мене Веронікою назвав, а всі інші рази – тільки по прізвищу.